Стережіться лжепророків війни

Майже два роки тому в The Atlantic була опублікована стаття, в якій автор, Еліот Коен (Eliot A. Cohen) задає питання і намагається знайти відповіді на них про те, чому уряди і різного роду військові експерти в останні десятиліття так погано прогнозували, яку форму та хід перебігу можуть мати війни в сучасному світі, включаючи і нинішню російсько-українську війну. І хоча з часу появи статті деякі зрушення є, але тільки деякі – в цілому актуальність висновків автора зберігається.
Повністю матеріал за посиланням, а тут деякі тези.
     ✦ ✦ ✦
У 1990 році багато поважних аналітиків і журналістів пророкували криваву бійню з подальшим позиційним глухим кутом. Однак війна в Перській затоці виявилася швидкоплинним конфліктом, в якому втрати американської армії від дружнього вогню і нещасних випадків виявилися порівнянними з втратами від ворожого вогню.

Як і в ситуації з Іраком, американські та європейські планувальники також переоцінювали своїх супротивників на Балканах у 1990-х роках. Дезінформовані історичними спогадами про кількість німецьких дивізій, пов’язаних партизанами Тіто під час Другої світової війни, планувальники припускали, що хоча США з легкістю здобули нищівну перемогу над Іраком, втручання в Боснію буде набагато жорсткішою боротьбою. Вони помилилися.

Невірні оцінки продовжувалися і далі. Протягом чотирьох років після початку війни в Іраку в 2003 році США переконували себе, що вони просто борються з нечисленними “колишніми елементами режиму”, які ведуть іррегулярну війну, і з якими зможе впоратися і хитка нова армія Іраку. Потрібен був більш реалістичний погляд – і кращий воєначальник тієї війни, генерал Девід Петреус – щоб змінити як оцінку, так і стратегію.

Якщо до 2007 року американський уряд страждав від надмірного оптимізму щодо Іраку, а потім і Афганістану, то в Конгресі панував стійкий і настільки ж необґрунтований песимізм щодо можливостей переломити ситуацію. Сенатор-новачок з Іллінойсу (Барак Обама) і досвідчений сенатор з Делавера (Джо Байден), які пізніше стали президентами, були переконані, що війна в Іраку безнадійна, саме в той момент, коли Петреус зі своїми п’ятьма новими бригадами переломив ситуацію. Потім надмірний оптимізм знову повернувся: американські адміністрації недооцінили темпи і масштаби війни талібів проти афганських союзників США на початку 2000-х років. А в 2021 році вони були приголомшені крахом афганського режиму після того, як США оголосили про остаточне виведення військ. Також у Вашингтоні були здивовані відродженням “Ісламської держави” після схожого, хоча і менш масштабного, виведення військ з Іраку десятьма роками раніше.

Провідні військові аналітики впевнено прогнозували російський бліцкриг проти України в лютому 2022 року. Однак задовго до того, як західна допомога Україні почала впливати на ситуацію на полі бою, загарбник показав себе набагато менш компетентним, а захисники – набагато ефективнішими, ніж хто-небудь очікував.

Як і чому це сталося? Зрештою, нездатність спрогнозувати реальний хід війни – явище масове, досить поширене як серед військових і співробітників розвідки, так і журналістів та коментаторів.

Певною мірою пояснення варіюються залежно від випадків. Що стосується України, то її недооцінка і неправильні судження були пов’язані з різними причинами: надмірне фокусування на кількості зброї та спорядження, ототожнення військової доктрини з реальною здатністю її реалізувати, а також стійка американська підозра, що якщо ви союзник США, то ви, ймовірно, корумповані, некомпетентні і боягузливі. Це було несправедливо по відношенню до в’єтнамців, афганців та іракців, які в якійсь мірі були приречені на поразку, але це було грубою помилкою щодо України. Багато в чому це було також пов’язано з аналітичною субкультурою, що базується на певному шануванні “російського ведмедя”, в якій перебували і продовжують перебувати багато аналітиків. В рамках цієї субкультури багато хто був просто не здатний визнати, що ця тварина була ревматичною, короткозорою, шолудивою і мала понівечені кігті.

У багатьох колах зберігається переконання, що якимось чином справжньої війни більше не буде. Саме з цієї причини військові керівники, хоча і знають, що запаси боєприпасів занадто малі, не стукають кулаками по столах своїх цивільних начальників, вимагаючи збільшити арсенали. Політичні лідери, у свою чергу, з тієї ж причини не можуть сказати своїм виборцям, що військові витрати повинні бути збільшені, якщо ми хочемо запобігти жахам, які спіткали Україну, в інших частинах світу. Саме тому приймаються гуманітарні обмеження щодо деяких видів зброї, зокрема мін і касетних боєприпасів, оскільки всі думають, що вони ніколи більше не знадобляться.