Ukrainian Culture and Moscow in the Seventeenth Century (частина друга)

#історія

Цар Алексій керувався не лише релігійними та інтелектуальними мотивами. Тут була і прониклива політична сторона, бо він завоював прихильників Москви серед деяких найбільш освічених представників київського духовенства, котрі раніше косо дивилися на суворе націоналістичне православ’я росіян. Ці люди мимоволі і часто невинно служили агентами Москви при проникненні в Україну. Розширені можливості для роботи, яку вони знайшли в російській столиці, спонукали все більше і більше випускників Київської академії шукати можливості виїзду з власної країни.
До кінця XVII століття весь апарат відродженої культури Києва був пересаджений до Москви. Задовго до того, як почалися реформи Петра Першого, вихідці з України забезпечили собі розпорядчі ролі у всіх сферах культурної діяльності. Це виявилося згубним для України. Поділ країни між Росією та Польщею, що відбувся у 1667 р., створив ненормальну ситуацію, і це ще більше посилилося, коли нарешті Москва змогла тиснути на Константинопольського патріарха з тим, щоб поставити Київського митрополита під юрисдикцію Патріарха Московського. Це було здійснено всупереч бажанням православного духовенства України і це означало кінець самостійної роботи Київської академії, яка тепер була позбавлена більшості своїх особливих привілеїв і поставлена в залежність від волі Москви. Незабаром було заборонено видавати будь-які книги без схвалення Москви.
Це наслідування Києву Москвою мало місце не лише в галузі літератури, але й у галузі мистецтва. Останній з великих гетьманів, Іван Мазепа, протягом довгого періоду витрачав своє величезне багатство на розвиток архітектури в Україні. Він взявся за відновлення старих церков середньовіччя та побудову нових, і це його архітектори робили в стилі українського бароко. Півстоліття розквіту було достатньо, і стиль українського бароко було перенесено і на московські землі.
Широке прийняття української культури у Москві стало важливим етапом у відкритті великоросів впливу західних країн, оскільки її православний релігійний характер зробив її більш прийнятною для московських упереджень, ніж відверто західна “німецька” культура. Ідеї та праці Смотрицького, Могили та Симеона Полоцького залишалися основними джерелами великоруської практики до середини XVIII століття, коли Ломоносов взяв на себе складання російської граматики та літератури на суто західній основі. Тим часом у російських школах викладали російську мову по українським граматикам (вірніше, українським церковнослов’янським граматикам), а ще пізніше цей же матеріал був використаний для раннього навчання та відродження балканських слов’ян. Було щось подібне до гротеску в цій ситуації, оскільки відбувалося в той період, коли росіяни починали сприймати теорію про те, що не існує такого поняття, як український народ або мова, і підкреслювати свою давню віру в те, що Москва, а згодом Санкт-Петербург були єдиним джерелом знань та культури.
Їх відмова визнати культурний внесок Києва, яким вони користувались щодня, ще більше посилилась їхніми побоюваннями після приєднання Мазепи до Карла XII. Новою московською модою стало прийняття ідей Західної Європи і особливо Голландії, Франції та Німеччини. Роль України та Польщі висміювали, і в зусиллях Петра Першого по секуляризації всієї російської цивілізації Константинопольський Патріарх став непотрібним. За допомогою Теофана Прокоповича, свого часу керівника Могилянської академії, Петро відвернувся не лише від ідей старої Москви, але й відродженого Києва, у якого Москва вже так багато перейняла та навчилася. Зараз він прагнув зробити Росію зразком західного життя та західної вченості, але водночас дбав про те, щоб не ослабити старе московське самодержавство. Його обмеження та розпорядження поклали край інтелектуальному розвитку України та завершили розгром, що розпочався після поділу України між Москвою та Польщею.
Як результат, українське культурне відродження не змогло продовжувати свій поступ. Інститути гетьманської держави були проігноровані або ліквідовані, і Україна увійшла у XVIII століття під набагато безнадійнішим гнітом, ніж була під владою Польщі на початку XVII століття. Протягом майже століття вона не мала нічого, крім розчарувань від надій минулого на збереження своєї самобутності. Лише з публікацією “Енеїди” Котляревського народною мовою для українського відродження був відкритий шлях знову: частково за зразком Києва, а частково з ідеями кінця ХVІІІ ст.
Проте цей рух був провалом не більше, ніж боротьба різних гетьманів за розбудову незалежної держави. Він не створив жодних видатних літературних творів. Це була в основному робота вчених і ченців, частково братств. Але він відродив дух традицій давнього Києва та відновив самоповагу українського народу. Він створив усвідомлення національної ідентичності та національної солідарності, забезпечив той перехідний період, що був необхідний для подолання розриву століть між часами старої Київської держави та сучасністю. По-своєму і часто не задумуючись над цим вчені Могилянської академії відігравали свою роль, як і гетьмани та козаки. І при всіх своїх обмеженнях вони займають почесне місце в українській історії, є живим доказом того, що Московія XVII віку знайшла в Києві ті європейські ідеї, що стали початком її поверхневої адаптації до сучасної, західної європейської культури.

Post scriptum
Своєрідним “протографом” цього посту є стаття Clarence Manning “Ukrainian Culture and Moscow in the Seventeenth Century”, опублікована у виданні “The Ukrainian Quarterly”, 1949, No. 2. Це більш ніж вільний виклад окремих ідей статті, об’єднаних загальною фабулою, але з виключенням деяких “супутніх” сюжетних ліній. При тому, що виклад вільний, деякі формулювання у тексті можуть збігатися з авторськими.