Ukrainian Culture and Moscow in the Seventeenth Century (частина перша)

#історія

     З кінця ХVІ ст. на українських землях розпочався період “ренесансу”, що був обумовлений не лише розвитком запорізького козацтва, а в першу чергу завдяки заснуванню різних шкіл багатьма православними можновладцями та братствами різних міст. З сучасної точки зору це культурне відродження виглядає обмеженим, оскільки воно не включало в себе значної частини нових знань, що вже накопичувались у країнах Західної Європи, та за своїм змістом було суто релігійним. Але це був період релігійних воєн на Заході, що тривали до кінця Тридцятилітньої війни у 1648 році. Цей культурний рух вершився між двома полюсами – польською католицькою культурою та православними Константинополем і Афоном. Саме ці два впливи дали українській культурі XVII століття головний орієнтир та водночас створили її обмеження.
     Візантійська церква була моделлю, на якій базувалась християнська культура Києва. Але західна культура та освіта також були привабливими. Хоча, якщо судити за західними стандартами того часу, то у Польщі освіта в ту епоху вже була дещо застарілою. Вона значною мірою перебувала в руках єзуїтів, які хоча й проробили величезну роботу зі стримування просування протестантизму без кровопролиття чи війни, але їх коледжі все ще дотримувались пізньосередньовічних форм схоластики, вже давно відкинутих у католицьких країнах Заходу.
     Саме за цих умов Петро Могила як митрополит Київський заснував свій знаменитий Києво-Могилянський колегіум, якому судилося стати провідним православним навчальним закладом протягом XVII ст. Сам Могила був типовим для цього дуалізму – добре освічений та зі знаннями про Захід. Його великою справою стало створення особливої форми православної схоластики, яка швидко поширилася по всьому православному світу. На момент смерті в 1647 р. Могила був значною постаттю православної церкви і його твори були прийняті східними патріархами як еталонні. Він шукав рівновагу між двома впливами, і саме його вибір залишив певний відбиток на українській культурі, що відроджувалась.
     Зауважимо, що в цей час Москва не впливала на київську культуру. Московське православ’я складалося здебільшого з гучних демагогічних тверджень, що Москва та її цар є центром християнського світу, Третім Римом. Патріарх Московський був набагато більше зацікавлений у визнанні його як глави православ’я, ніж у будь-якій формі християнської думки чи вчення. Хоча роки Смути продемонстрували деяким представникам еліти необхідність перебудови країни, але переважна більшість московитів цього не могли зрозуміти. Їм не потрібні були греки, вони зневажали київських інтелектуалів і ненавиділи поляків. До прогресу вони були схильні не більше, ніж століттям раніше, коли духовенство та жителі Москви змусили Івана Грозного відмовитись від спроби створити в Москві друкарню. Вони усвідомили вади своїх церковних книг, але були впевнені, що їх можна буде виправити за допомогою правильних книг, що вже існують у Москві, а не контактами із зовнішнім світом, які дуже обмежували.
     Ймовірно саме поєднання військової сили (козацтва) та православної віри послужило спокусою для українців у неспокійній ситуації, в якій вони опинились. Хоча ця спокуса мала невелику привабливість для більш освічених і більш політично грамотних як козаків та духовенства. Перші добре усвідомлювали, що в Москві немає місця тим свободам, яким вони надавали стільки значення у своїй боротьбі з поляками. Другі розуміли, що московська система застосовується як до бояр, так і до духовенства, і що всі ті привілеї духовної автономії, письма та видавничої справи, якими володіло вище духовенство Києва та інших єпархій, повністю відсутні у Москві. А тому швидше за все не випадково перший певний вплив промосковської групи зафіксовано під час повстання Хмельницького – вже в 1648 р. у Москві було видано “Граматику” Мелетія Смотрицького, що з’явилася в Україні у 1619 р. і на протязі тридцяти років використовувалася в українських школах.
     Потім, коли Хмельницький з тріумфом прибув до Києва, серед поважних відвідувачів, які прийшли його привітати, був Паїсій, Патріарх Ієрусалимський, що прямував до Москви. Саме він, схоже, спонукав гетьмана включити Москву до кола своїх можливих союзників. Водночас Паісій, безперечно, під час перебування в Москві сказав добре слово про київських вчених, адже того ж року (1649) вперше було надіслано спеціальне запрошення до Києва для двох ченців відвідати Москву та попрацювати над виправленням церковних книг. Запрошеними були Арсеній Сатановський та Дамаскин Птицький. Останній поїхав не одразу, але замість нього відправився в дорогу Єпіфаній Славинецький і залишився в Москві до кінця свого життя.
     Це був перелом у культурних відносинах Москви та Києва. На початку Славинецького та його сподвижника цілком однозначно сприймали як іноземців, і протягом кількох років вони мало що могли зробити, крім як виступати в ролі церковних перекладачів, готувати витяги з Біблії та Отців Церкви, а також складати короткі вступи до творів, які вони перекладали. Москва не дозволяла їм більше нічого робити.
     Але коли Никон в 1652 р став патріархом він розширив сферу їхньої діяльності. А за кілька років київські інтелектуали їхали до Москви безперервно, і вони взяли у свої руки майже повний контроль над московською теологічною освітою. Вчорашні студенти Могилянської академії в Києві, які все ще говорили і писали українським варіантом церковнослов’янської мови, а не на великоруський манер, стали арбітрами московської богословської думки, а згодом, при створенні школи, навчальна програма Київської академії була перенесена до Слов’яно-греко-латинської школи в Москві. Як і у Києві, викладання проводилось латиною. Як і у Києві, православна схоластика Петра Могили стала еталоном нової московської богословської думки, а старі московські ідеї обмежувались реакційними групами старообрядців, які називали Никона антихристом і посилювали свій фанатизм та ізоляціонізм у міру їх витіснення з керівних посад у церковній ієрархії.

     Post scriptum
Своєрідним “протографом” цього посту є стаття Clarence Manning “Ukrainian Culture and Moscow in the Seventeenth Century”, опублікована у виданні “The Ukrainian Quarterly”, 1949, No. 2. Це більш ніж вільний виклад окремих ідей статті, об’єднаних загальною фабулою, але з виключенням деяких “супутніх” сюжетних ліній. При тому, що виклад вільний, деякі формулювання у тексті можуть збігатися з авторськими.

     Продовження дивись тут