Українське бароко: аспект культурних впливів

Про архітектуру українського бароко періоду Мазепи відомо досить багато – вивчено розвиток і основні риси, показано її українські та європейські витоки. Водночас цікавим є з’ясування взаємних культурних впливів між Західною Європою та Україною.

Є всі підстави вважати, що період найбільших досягнень в українській культурі (особливо в архітектурі), які зазвичай пов’язують з ім’ям гетьмана Мазепи, насправді почався набагато раніше, у другій половині правління гетьмана Самойловича, в 1680-х роках. Саме тоді закінчилися спустошливі війни і почалася загальна стабілізація політичних, економічних і соціальних умов, що знайшло своє відображення і в розвитку культури та мистецтва.

Гетьман Самойлович став одним з перших ініціаторів нових ідей у мистецтві, і він був у цьому не самотній, користуючись підтримкою таких видатних державних і церковних діячів, як чернігівський полковник Василь Дунін-Борковський, архієпископ Чернігівський Лазар Баранович, настоятель Мгарського монастиря в Лубнах Макарій Русинович. Можна припустити, що серед них був і один з найближчих помічників і радників гетьмана, генеральний осавул Іван Мазепа, майбутній гетьман.

Культурний розквіт часів Мазепи не закінчився у 1708–1709 роках. Він пережив не лише Полтавську катастрофу та смерть свого покровителя, а й усі руйнування, заподіяні Україні московськими військами після Полтавської битви. У першій чверті XVIII ст., за часів гетьманів Івана Скоропадського (1708–1722) та Павла Полуботка (1722–1724), Україна жила спадщиною епохи Мазепи.

Двома найбільшими та найпрекраснішими зразками українського бароко були знамениті київські собори Свято-Микільський (“Великий Миколай”) у Пустинно-Микільському монастирі, та Богоявленський у Братському Богоявленському монастирі. Обидва створені з ініціативи, під патронатом та керівництвом гетьмана Івана Мазепи та несуть певний відбиток художньої своєрідності української бароко гетьманської доби. Побудовані в тому самому місті, в один і той же час (1690-і роки), за ідентичним архітектурним планом обидва зустріли і однаковий кінець – вандальне руйнування в 1930-х роках.
     

     Свято-Микільський собор (“Великий Миколай”). Фото 1918 року
     
Питання про те, чиї це творіння, обговорюється і сьогодні, але більшість дослідників приписують їх архітектору Осипу Старцеву. Однак остаточно залишається незрозумілим, чи був він справжнім творцем двох київських соборів, чи тільки їх будівельником. Прихильники другої точки зору звертають увагу на те, що обидва собори побудовані за зразком Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря. Останній займає видатне місце в українській архітектурі, а його автором є архітектор Іван (Йоганн) Баптиста, який став творцем нового стилю бароко в церковній архітектурі, що спричинило революцію в стилі архітектури українського бароко.
     

     
Особистість Івана Баптисти становить великий інтерес, але, на жаль, відомостей про нього дуже мало. Відомо лише, що десь наприкінці 1670-х або на початку 1680-х років він працював у Вільні і звідти на запрошення чернігівського полковника, відомого покровителя мистецтв Василя Дуніна-Борковського, вирушив до Чернігова для відновлення собору Чернігівського Троїцького монастиря. Можна припустити, що Іван Баптиста добре показав себе, оскільки у 1684 році Дунін-Борковський рекомендував його як досвідченого архітектора гетьману Самойловичу, який на той час шукав по всій Україні та Білорусі людину для будівництва собору у Мгарському монастирі.

Будівництво собору було започатковано навесні 1684 року, 23 квітня в урочистій обстановці було закладено перший камінь. На церемонії були присутні сини гетьмана, Семен та Яків Самойловичі, багато високопоставлених представників держави та церкви. Сам гетьман приділяв велику увагу ходу будівництва цієї будівлі та допомагав їй грошима та матеріалами. Точна дата завершення будівництва невідома, але, мабуть, 1687-1688 років. У “Літописі Мгарського монастиря” є наступний запис за 1687 рік: “Мѣсяца октоврия 27 дня церковъ мурованая домуровалася и дотинковалася и посадку въ нои положили, и баня деревяная на олтари станула, и верхи пошаліовали и пулъбанъки веръхнiе бѣлымъ желѣзомъ побили; прочее зимою року 1687 мирно препроводихомъ”. Таким чином, можна не сумніватися, що будівництво Спасо-Преображенського собору було повністю завершено до 1692 року, коли він прийняв останки святого Афанасія Пателларія, патріарха Константинопольського, який помер (1654) і був похований у Мгарському монастирі.

Безумовно, прямі докази, що саме Іван Баптиста був архітектором київських соборів знайти навряд чи можливо. Однак це дуже вірогідно. Він перебував на службі у гетьмана і важко уявити, що Мазепа не обговорював з Баптистою план будівництва споруди. Однак найважливішим фактом є те, що обидва київські собори були побудовані на зразок Мгарської монастирської церкви Баптисти. Ще цікавіше те, що вони не були точними копіями Мгарського собору, а відрізнялися деякими новими деталями, які були більш “барочними” за стилем. Таким чином, вони показують розвиток тих архітектурних концепцій, які вперше проявились у Мгарському соборі. Вся їхня композиція та художня краса відображають індивідуальність Івана Баптисти. Навіть якщо він не був фактичним будівельником цих двох київських соборів, він, безперечно, був їхнім творцем-проектантом.

Відзначається також подібність між Мгарським собором та деякими барочними церквами у Вільнюсі, особливо костелом Святих Петра та Павла у передмісті Антоколь, збудованому у 1668-1684 роках. Цей тип барокової церковної архітектури був створений на зразок знаменитих римських базилік Chiesa del Gesù(1584) та Chiesa di Sant’Ignazio (1621-1623) і привнесений в Україну Іваном Баптистою через Вільно.
     

     
Встановити етнічне походження та повне ім’я Івана Баптисти сьогодні складно. У деяких документах його названо “німцем”, проте це навряд чи слід сприймати буквально. Не виключено, що його можливо прийняли за німця тому, що він приїхав у Вільно з Німеччини або з Північної Італії, яка тоді перебувала під німецьким (австрійським) пануванням. Важливо тут те, що Іван Баптиста приніс із собою не німецьке, а італійське бароко, хоч і змінене різними впливами у Вільно.

Участь італійських архітекторів та художників у розвитку української архітектури мала довгу історію. Зокрема, на межі XVI-XVII ст. вони звели низку будівель у Львові та Києві. Відомо також, що при дворі гетьмана Мазепи були деякі італійські майстри. Поразка Карла XII та Мазепи під Полтавою у 1709 році на деякий час перервала в Україні розвиток мистецтва, особливо церковної архітектури. Руйнування Батурина та розграбування московськими військами міських церков не віщувало італійським художникам світлого майбутнього на цій землі і вони були змушені залишити Україну та виїхати до Західної Європи.

На початку 1720-х років два італійські архітектори, брати Джованні Баттиста і Себастьяно Алліо (або де Аліо), з’явилися у Верхній Австрії, а потім у Баварії. У 1720-1722 роках вони працювали над реконструкцією та прикрасою у стилі бароко бенедиктинського абатства Нідералтайх (Niederaltaich Abbey) на Дунаї у Нижній Баварії. Їхнім учнем був австрійський архітектор Франц Йозеф Хольцингер, який у 1722-1724 роках допомагав прикрашати знамените бенедиктинське абатство Меттен (Kloster Metten), а пізніше став архітектором багатьох церков у Нижній Баварії та Верхній Австрії.

Церкви, збудовані Джованні Баттистою та Себастьяно Алліо, збереглися і, за винятком невеликих особливостей, продиктованих різними місцевими традиціями, дуже нагадують Мгарський собор та його віленські прототипи. Це твори однієї школи, можливо, навіть твори однієї сім’ї архітекторів (Джованні Галлі – Іван Баптиста – Джованні Баттиста та Себастьяно Алліо).

Історики українського мистецтва сходяться на думці, що бароко епохи Мазепи відображає синтез західного бароко з місцевим традиційним стилем старих українських мурованих церков та дерев’яною церковною архітектурою того часу. Українське бароко охоплює домонгольські церкви у Києві та Чернігові, реконструйовані за часів Мазепи, а також новозбудовані церкви, зокрема такі як Мгарський собор або два собори у Києві.

Стиль бароко не був далеким від традиційних національних тенденцій української архітектури. Зведені будівлі були не імпортованими іноземними формами, а асимільованими зі старою візантійською архітектурою в Україні на основі спільних історичних архетипів. Проте проблема культурних впливів не зводиться лише до запозичень та прототипів.

Українське бароко не було замкненим у собі та не обмежувалося лише Україною. Остання на той час грала головну, а то й вирішальну роль у процесі європеїзації Східної Європи. Отримавши західні впливи, українське мистецтво та архітектура передали їх далі. І якщо розглядати культурний розвиток України як складовий елемент загальноєвропейської культури, то, безперечно, пізніші впливи українського бароко слід шукати у Західній Європі, куди вони внесли свою українську частку того, що було загальноєвропейською спадщиною.