Що таке нація

Інколи буває дуже корисно читати старі наукові книжки, написані в часи, коли та чи інша галузь знань тільки зароджувалась. Праці сучасних авторів – це як підручники для студентів; щоб їх зрозуміти треба мати деякий базовий рівень підготовки, та навіть це не завжди допомагає. За подробицями викладу зрозуміти ключові тези (а більше дилетанту і не потрібно) часто-густо буває досить складно.

В той же час старі наукові праці є ніби підручниками для початкових класів школи. Вони, з сьогоднішнього погляду, досить примітивні, але в цьому і є їх перевага. Формулювання та пояснення в них – це саме те, що треба для непрофесіонала, амбіції якого в цій галузі обмежуються намаганнями з’ясувати головні положення “для загального розвитку”.

Прикладом такої книжки є праця Володимира Старосольського “Теорія нації”, надрукована 1922 року у Відні під егідою Українського соціологічного інституту. І ось дещо з неї я хочу викласти. Це не цитати, це виклад деяких положень теорії нації у формі конспекту.
     ✦ ✦ ✦
Cтаровина не знала нації. Поміж народами старовини і націями нового періоду історії є глибокі різниці, а тому ці народи та сучасні нації в дечому є аналогічними, але далеко не тотожними суспільними явищами.

Ті й інші належать до соціологічного типу спільнот, але стародавні народні спільноти були засновані безпосередньо на племінному зв’язку. Почуття приналежності до себе та окремішності від інших народів в них прямо випливало з цієї фізичної основи їхнього існування. Такими “фізичними” народами були всі народи стародавнього світу, зокрема греки, розділені по своїх державах-містах. Тільки на верхах грецького світу, серед його філософів тліло почуття ширшої спільноти, що обіймала всі грецькі племена та держави. У Платона та Арістотеля елліни протиставляються як цілість “варварам”, причому різниця між ними розуміється як різниця етнічна. Водночас виникає також почуття i розуміння еллінства як культурної спільноти, заснованій на властивій тільки грекам “гімнастичній” та “музичній” освіті. Так Ісократ каже: “…ім’я еллінів означає не тільки походження, але й спосіб мислення; еллінами називаються ті, що причетні до нашої освіти та нашого походження”. Але ця культурна спільнота не була еллінською нацією.

Чітку племінну основу мають початки історії Риму. Пізніше Рим перейшов ці племінні межі, але він поширювався як держава, а не як нація. Розросталося коло громадян Риму, але це суспільство римлян було суспільством-спілкою, а не спільнотою. Почуття, яке зв’язувало їх в одну цілість, було не національним патріотизмом, а лояльністю щодо держави. Поза межами, означеними державним інтересом, Рим залишав завойованим народам повну волю і не намагався “оримлювати” їх. Не існувало римського народу як суб’єкта, як явища, що відповідало б Римові-державі. На величезних просторах імперії розпилилися та згинули первісні племінні народні спільноти і готувалося утворення нових, опертих вже на іншу основу. Вони визрівали на руїнах римської держави на протязі середньовіччя, поки не виступили на сцену історії як сучасні нації.

Якщо народи давнього світу були, так би мовити, первинними спільнотами, заснованими безпосередньо на кровному, фізичному зв’язку, то сучасні нації є спільнотами “другого ступеня”: вони виникли на розвалинах цих первинних, фізичних. Єдність цих первинних спільнот є старою, походить з глибини віків, натомість єдність нації є по своїй натурі витвором вищої культури і тому, хоч у зародку існує вже давно, виступає в повній силі тільки в найновішому часі. Як ціле “національне питання” є питанням, якого не знала давня історія; суспільне явище що лежить в основі цього питання, феномен названий нацією, є явищем нового часу.

В процесі європейського розвитку в період між Великою французькою революцією (1789 р.) та Першою світовою війною (1914 р.), – найвищої точки цей процес сягнув поміж 1848 та 1870 роками, – на політичну арену виходять мовні та культурні спільноти народів, які після багатовікового дозрівання та політичної пасивності почувають себе силою, прагнуть політичного самовизначення та оволодіння державою.

Саме в цьому суть явища – мовно-культурна спільнота посягає на державу. Саме в цьому головна різниця між нею та аналогічними явищами минулих діб історії. Там байдужість спільнот до держави і байдужість держави до них: тільки віра в особі церковної організації суперничала з державою; в іншому культурне життя не проявляло ніякої тенденції витворювати спільноти, що обіймали б державу, ототожнювались з нею, а держава не пов’язувалася з існуючими спільнотами. Тут політична активність цих спільнот звернена на опанування державою.

Національний принцип сьогодні є постулатом для держави, а “політичність” стала головною прикметою нації, її сутнісним критерієм. Якщо позначити словом “народність” набір прикмет, – культуру , мову, релігію та інші, – що об’єднують групу людей та відрізняють її від інших, то можна сказати, що нація, це політично активна народність. Звичайно, і раніше існували певні стереотипні уявлення про “німців”, “англійців”, “французів”, “італійців” та інших, які так чи інакше впливали на політичне життя. Але це були явлення не про нації – в них не було нічого, що можна було б назвати політичною свідомістю цих народностей.

Політичними суб’єктами були династії, церква, стани, але не народ як щось цілісне зі своєю самосвідомістю. I всі ті назви, що пізніше стали назвами націй, уживалися тоді тільки для означення цих політичних суб’єктів по їхній територіальній чи племінній, в широкому значенню “народній” приналежності. Поза цими суб’єктами, народність, навіть якщо вона вже витворилася, представляла собою тільки певну кількість об’єктивних прикмет – вона не існувала як суб’єктивна цілість, як політичний суб’єкт, що має власні інтереси.

Поняття “нація” лежить в політичному полі. Її рівновартим виразом є власна держава – існуюча, чи потенційно можлива. При всій близькості між поняттям політичної нації і заснованому на “концепції крові” понятті етносу, останнє є первісним чинником суспільного життя, а нація – специфічно модерним поняттям.