Про час виникнення росіян, українців і білорусів

У більш ніж частих холіварах щодо часу виникнення російського (“русского”) та/або українського етносів чи не головним аргументом “давньості” росіян є посилання на літописи, в яких присутній термін “русь” (і, відповідно, відсутні згадки про українців та білорусів). Більше того, коли мова йде про давність в російській “патріотичній публіцистиці” досить часто термін “русские” вживається свідомо, формуючи відповідне сприйняття. Не гребують цим навіть деякі російські вчені зі світовим іменем. Наприклад, в перекладі “Повісті минулих літ” на сучасну російську мову академік Дмитро Лихачов широко вживає термін “русские” стосовно людей IX-X століть, а в цілому в його перекладі він зустрічається частіше, ніж термін “русь”.

В той же час у науці це питання опрацьоване досить глибоко. В цілому висновок вчених зводиться до того, що етнічна самосвідомість людям того часу була не властива, а тому про існування росіян чи українців (як і французів чи поляків) в сучасному етнічному розумінні говорити безглуздо (як і говорити про існування якоїсь “давньоруської народності”). Сприйняття свого і чужого відбувалося в категоріях конфесійної, політичної та просторової, а не “етнічної” класифікації. Аналогічна логіка простежується і в побудові самоідентифікації: за конфесійними, династичними, політико-державними принципами, але не етнічними.

Оскільки саме єдине віросповідання було чи не найсильнішою рисою, що поєднувала народи, то можна припустити, що словом “русь” позначалася певна етноконфесійна спільнота, близька або тотожна до тієї, що зараз іменується православною. А це, зокрема, означає, що прикметник “русский” в Московії, як і “руський”, “русин” на теренах Великого князівства Литовського та Польщі, був конфесійним, а не етнічним визначенням. Підтверджень цьому багато, і чи не найяскравіший аргумент наводить російський історик професор І.М.Данилевський у праці “Повість минулих літ: герменевтичні основи джерелознавства літописних текстів”. Це рідко цитований фрагмент Тверського літописного збірника:

❞Того же лѣта [6961/1453 г.] взятъ быль Царъградъ отъ царя турскаго отъ салтана, а вѣры Рускыа не преставилъ, а патриарха не свелъ, но один въ градѣ звонъ отнялъ; у Софии Премудрости Божия, и по всѣмъ церквамъ служатъ литургию Божественную, и завтреню и вечерню поютъ безъ звону, а Русь кь церкви ходятъ, а пѣниа слушаютъ, а крещение Руское есть❝.

Данилевський коментує цей фрагмент: “Те, що тут визначення “руская”, “руское”, як і власне “Русь” не мають як такого етнічного сенсу, підтверджується, зокрема, найменуванням хрещення “руским”. А воно – основа і найважливіша складова віри (як виконання обрядової сторони культу). Іншими словами, мова йде в даному випадку про православну віру і православних, а не про етнічних росіян”.

А коли ж відбулася семантична “заміна” цього визначення з конфесійного на етнічне?

Професор МДУ М.В.Дмитрієв вважає, що на території Речі Посполитої цей процес завершився (принаймні, в культурі еліт) до середини XVII ст. У цей період часу етнічна (саме етнічна!) самоідентифікація жителів українсько-білоруських земель як “руських” або “українців” в цілому вже відбулася. Що стосується території Московської держави, то там цей процес затягнувся і навіть у середині XIX століття процес самоідентифікації “русских” як етносу не можна вважати остаточно завершеним.

І це, напевно, якщо не все, то головне, що треба знати про час виникнення етносу “українці” (а також “білоруси”) та етносу “росіяни”.