Математичність природи
#філософія

“Книга про природу написана мовою математики”, – проголосив Галілей. Що він мав на увазі? Що природні процеси піддаються кількісному аналізу? Що між вимірюваними параметрами є зв’язки і кореляції? У його час це було б не меншою банальністю, ніж у наш. Ні, думка Галілея була справді революційною. Вона стверджувала щось набагато більше, ніж можливість підрахунку або вимірювання: рахувати овець і міряти своє майно людина вміла споконвіку. Вона була зовсім іншого порядку, ніж навіть модель Птолемея, яка, звичайно, була чудовим античним прикладом мистецтва апроксимації кривих, але далі підтвердження факту існування деяких закономірностей у траєкторіях планет розуміння природи не просувала.

Галілей, насправді, пропонував програму пошуку постулатів природи, її математичних принципів, прихованих за явищами. Він був набагато ближче до піфагорійців з їх загадковим кредо “речі є числа”, ніж до вимірювань а-ля Френсіс Бекон, емпіричних і поверхневих. Сьогодні ця ідея звична нам з дитинства, тому багатьом (а вже вченим тим більше) нелегко оцінити всю її революційність. Тільки якщо освіжити наш погляд на природу, ми помітимо: на евклідові побудови вона анітрохи не схожа. Ось тоді до нас дійде новаторська суть програми Галілея. Адекватна оцінка ідеї істинно революційної вкаже її місце: на межі божевілля, яким, згідно з Нільсом Бором, позначена будь-яка глибока істина.

Ідея математичної природи виникла у Галілея не на порожньому місці, а як синтез двох джерел.

Перше з них – піфагорійсько-платонічне – коренилося в античній математиці, в особливому роздумі, theoria, про ідеальні ідеї.

Інше – біблійне – само є синтезом двох начал. Перше стверджує, що матеріальний світ від початку “добрий” і, отже, заслуговує на увагу сам по собі, а не тільки в прагматичних цілях комфорту і влади. Друге ж розглядає людину як подобу Божу, відкриваючи цим можливість осягнення світу у великих масштабах. Думка про те, що світ, благий за своєю суттю, заснований на досконалих формах розуму, відкритих людському пізнанню, є цілком природною для біблійного платоніка. А ось для емпіричного “здорового глузду”, як і для чужих платонізму релігійних світоглядів, ця думка залишається незбагненною. Галілей неявно засновував свою пізнавальну програму на вірі в особливу досконалість прихованих математичних аксіом природи, її платонівських форм або законів, що поєднують в собі достатню простоту, щоб їх можна було відкривати, з достатньою складністю, щоб допускати багатство природи. Остання обставина заслуговує на особливу увагу: найменше збільшення складності законів призводить до величезного стрибка в складності їх відкриття, але якби вони були хоч трохи простішими, то у Всесвіті не вистачило б структурного різноманіття для життя, не кажучи вже про людський мозок.

Аналогічно мислив і Декарт, який встановив ту ж парадигму геометрії. Таким чином, піфагорійська віра Галілея і Декарта містила в собі цю приховану опозицію складності і простоти. Ця віра і становить платонічно-біблійний фундамент фізики, визначаючи як загальний напрямок пізнання, так і його найвищу цінність – наважимося навіть сказати, святість.

     Звідси (вантажиться pdf)