Нація: як багато в цьому слові

Natio – ім’я богині народження. Початкове значення цього давньолатинського слова – народження. Спочатку ним позначали жителів (уродженців) певної місцевості. Трохи пізніше воно стає прізвиськом дикуна, а після утвердження в Римі християнства як державної релігії natio – прізвисько для язичника. Тим самим позначається межа між “цивілізованим римлянином” і “варваром”.

Подібне значення слова – позначення людських спільнот, межі між якими були юридичними, а представники цих спільнот мали спільний для всіх правовий статус, що відокремлював їх від представників інших nationes – збереглося і в Середньовіччі. Політичну націю складав “шляхетний стан” – дворяни. У пізньосередньовічній Європі існували університетські нації – “земляцтва” студентів. Вони формувалися виходячи не з місця народження, а з підданства, при цьому права членів різних “земляцтв” одного університету були різними. У поліконфесійних містах на східних землях Корони Польської та Великого князівства Литовського з середини XIV ст. формуються міські нації. В описі міста Львова “Topographia civitatis Leopolitanae”, складеному місцевим аптекарем і гуманістом Йоганом (Яном) Алембеком (Альнпек) між 1603 і 1605 рр., міська нація і релігійна громада виступають як синоніми: “У Львові живуть, головним чином, чотири нації, чотири сповідуються віри”. У ту епоху приналежність до певної конфесії автоматично передбачала юридичну відокремленість і різний правовий статус.

Пройшовши ще через етап розуміння нації як характеристики державної приналежності, на межі XVIII-XIX століть це слово починає набувати сучасного семантичного значення, що походить з революційної Франції, – як спільнота людей, що населяють певну територію, мають спільну поведінкову стратегію і свою державність (або потенціал для її створення). Крім цього, поняття “нація” починає сприйматися ще й як атрибут певного політичного устрою.

Сьогодні, говорячи про націю, найчастіше мають на увазі політичну громадянську націю. Про зміст цього поняття написано багато, але найвдаліше, мабуть, його виразила відома культурологиня Лія Грінфельд: ідея нації – це “символічне піднесення народу до становища еліти”. Створення нації – це процес набуття народом політичних прав еліти. Без наявності політичних прав створення нації неможливе, це буде не більше ніж симулякр.

Однак передумовою цього процесу створення сучасних націй стала поява в Середньовіччі концепту прав самої еліти і (трохи пізніше) того, що сьогодні входить в поняття “демократичні інститути” – парламентів в тій чи іншій формі. Парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, Сейм у Речі Посполитій, кортеси в Іспанії відіграли найважливішу роль у формуванні європейських націй. І тут дуже цікаво подивитися, порівняти – чи були такі передумови для формування нації в Московській державі та Російській імперії.

“Право – це не те, що хтось дає вам; право – це те, що ніхто не може у вас відібрати”. Цю цитату приписують Генеральному прокурору США в 60-х роках Ремсі Кларку, і в певному сенсі сказане є визначенням самого поняття прав. Першим юридичним документом, в якому були закладені основи концепції прав людини, прийнято вважати “Велику хартію вольностей” 1215 року (Magna Carta Libertatum). Вона містить досить показові формулювання: “Король не має права…”. Тобто права – це не те, що король дає, права – це те, що король не може відібрати.

“Різні мови – це не різні позначення одного і того ж предмета, а різні бачення його”. Думка, висловлена філософом і лінгвістом Вільгельмом Гумбольдтом, знаходить безліч підтверджень у житті. У російській мові слова “свобода” і “воля” багато в чому синонімічні – “свобода” розуміється насамперед у значенні фізичної волі. В англійській мові ці поняття чітко розділені: liberty і freedom, де під першим розуміється свобода духовна, свобода волі, а під другим – свобода (воля) фізична.

Ще одним показовим прикладом різного бачення предмета в різних мовах може служити польське слово wolność. Його зазвичай перекладають як “свобода” або “воля”, але більш коректним перекладом буде “право”. Особливо якщо мова йде про часи Речі Посполитої (в контексті wolności szlacheckie). І сьогодні в польській мові це слово розуміється насамперед як “політична концепція/поняття”, як “права” – саме таке його значення стоїть на першому місці в енциклопедії.

У Московській державі та Російській імперії еліта перебувала в статусі “холопів государевих”. Маніфест “Про дарування вольності і свободи всьому російському дворянству” побачив світ лише 1762 року. Привертає увагу вираз “вольності і свободи” – виходячи з нинішнього слововживання здається, що це “масло масляне”. Судячи з усього, в Росії тієї епохи просто не існувало такого поняття як “права” і, відповідно, в російській мові не було і слова, що його виражає – довелося використовувати іноземне “вольності”.

На початку XIX століття Сперанський писав: “Замість усіх пишних поділів вільного народу російського на найвільніші класи дворянства, купецтва тощо, я знаходжу в Росії два стани: раби государеві та раби поміщичі. Перші є вільними тільки стосовно других, але насправді вільних людей в Росії немає, крім жебраків та філософів”. Наводячи цю цитату Сперанського, російський історик А.І.Міллер говорить: «Відразу за цими знаменитими міркуваннями Сперанський робить зауваження, яке потім викреслює, очевидно, з обережності: “Спочатку треба створити цей народ, щоб потім дати йому форму правління”. Він цілком усвідомлює, що НАЦІЯ ФОРМУЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ ПОЛІТИЧНУ ПРАКТИКУ» (виділення моє – Yuri Kulyk).

Повертаючись у цьому місці до поставленого вище питання про передумови для формування нації в Росії, можна дати відповідь: ні, таких передумов не було. У російської еліти, починаючи з Московської держави, не було політичних прав, отже, російський народ навіть символічно нічого не міг успадкувати від своєї аристократії. Не було ніякої політичної практики, тобто коренів, з яких виростає нація.

Тут тільки можна ще додатково зробити зауваження, яке безпосередньо до теми не відноситься: еліти багатьох національних околиць – України, Польщі, Фінляндії – входили в імперію з офіційним визнанням своїх особливих прав. Так, з часом ці права утискалися або взагалі відбиралися, але повністю викорінити пам’ять про них було неможливо – у латентній формі традиція продовжувала існувати. І сьогодні, вийшовши назовні, вона проявляється у помітній різниці побудови логічних конструкцій, методах аргументації – системи мислення українців і росіян різняться.