Донаціональний світ націоналізму

Історик Роман Шпорлюк якось висловився в тому сенсі, що “у світі націоналізму люди не можуть собі уявити донаціональний світ”.

Сьогодні практично всі згодні з тим, що приналежність до нації визначається не “генами”, а самосвідомістю і самоідентифікацією. Але, парадокс, і сьогодні для багатьох здається самоочевидним, що нації (як спільноти, що характеризуються набором культурних ознак і прагнуть до організації свого національного буття в окремій державі, спільноти із загальною самосвідомістю і самоідентифікацією) існували завжди. Причина такої “самоочевидності”, мабуть, полягає в тому, що сьогоднішні держави є, як правило, національними. Думка, що колись могли бути й не-національні форми політичної організації і сама поява націоналізму не була визначеною, неминучою, – йому були й історичні альтернативи, – видається неможливою.

Деякі факти та міркування стосовно цього зі статті Андрія Портнова “Изобретая Речь Посполитую”.
     ✦ ✦ ✦
Ще наприкінці XVIII – у першій чверті XIX ст. нічого не було ясно. Ця епоха – час відкритих (але не безмежних) можливостей, час співіснування альтернативних історико-політичних і мовно-етнічних концепцій нації, початок ідеологічної боротьби за “душі” (а точніше, за ідентифікацію) селянських мас. Нинішня національна версія (в її романтичному розумінні служіння всіх станів нації) на початку ХІХ століття була навіть не однією з можливостей, а концепцією, що перебувала лише в стадії формування.

Дуже показовим тут є польський випадок, де процес формування модерної нації почався з політичної фази, з визначення нації як суверенної спільноти громадян, а не носіїв спільної етнічності. Звісно, ця спільнота, як і всі політичні спільноти Європи того часу, була становою і включала тільки шляхту, але вона не була етнічно однорідною і не розглядалася як мовна спільнота. При цьому на початку ХІХ століття і для польських, і для більшості російських еліт було самоочевидним ототожнення власних прагнень як політично активного стану з прагненнями всього населення регіону, ігноруючи фактор етнічності.

Міхал Огінський (відомий сьогодні насамперед завдяки своєму “Полонезу”), близький до російського імператора, пропонував Олександру I відродити Велике Князівство Литовське в його історичних межах, мотивуючи тим, що, відродивши Князівство, імперія “назавжди прихилить до себе близько восьми мільйонів жителів”. Показовим є і зустрічне питання, поставлене Олександром I, про те, наскільки охоче назвали б себе “литовцями” жителі Волині, Поділля та Київщини.

Етнокультурна аргументація відсутня і в знаменитому “Мнении русского гражданина” Миколи Карамзіна (1819), де він говорить про неприпустимість приєднання до Царства Польського “западнорусских” губерній. У тексті Карамзіна є надзвичайно цікава фраза, що підтверджує зазначене вище ототожнення прагнень політично активного стану з інтересами всього населення: “Литва, Волинія бажають Королівства Польського, але ми бажаємо єдиної Російської Імперії”.

Зовсім іншу аргументацію запропонував сорок років по тому Михайло Катков. Реагуючи на прохання дворянства Подільської губернії (січень 1863 р.) про приєднання губернії до Царства Польського, Катков писав про нездатність його авторів “представляти потреби і бажання своєї провінції”, в якій дворянство “визнає себе польським, а інші стани країни – російськими”. Напрямок пошуку аргументації, апеляція до етнічності всього населення регіону відображає радикальну зміну оптики в порівнянні з першою третиною ХІХ ст.

Серед російської освіченої публіки початку ХІХ ст. були й інші голоси. Наприклад, у “Волинських записках” поета Степана Руссова, виданих у 1809 р., стверджувалося, що Волинь здавна населяли “ті самі народи, які населяли Росію”, а “тутешні росіяни мову і всі звичаї мають як всі взагалі малоросіяни”. Однак такі погляди не сприймалися як актуальні суспільною думкою і не спрямовували державну політику Росії перших десятиліть ХІХ століття. Російська імперія була становою-династичною монархією, для якої етнічний склад підданих залишався другорядним питанням.

Сучасні автори, описуючи події минулого, добре поінформовані про подальший їх розвиток на територіях, які вони описують. Утриматися від спокуси збагатити цим знанням історичну реконструкцію епох, які не мали такого знання, непросто, тим більше що іноді дослідниками керують такі впливові фактори розвитку науки, як міркування політкоректності.

Більшість сучасних істориків, наприклад, використовують таке поняття як “Правобережна Україна”. Для свідомості початку ХІХ ст. це визначення є скоріше екзотичним. З етнографічних записів пізнішого періоду ми знаємо, що мешканці Гетьманщини називали подолян “недоляшками”, а ті, у свою чергу, називали перших “московськими недоломками”. Звичайно, з таких регіональних назв не можна робити категоричних висновків, але неможливо ігнорувати той факт, що в будь-якому разі до 1830 —1840-х рр. і в польському, і в російському сприйнятті всі приєднані землі Речі Посполитої сприймалися як цілісність, яку описували як “польські губернії”, “придбані від Польщі губернії” тощо. Цікаво, що кордони віленського навчального округу, куратором якого став Адам Єжи Чарторийський, повністю охоплювали всі колишні польські землі і лише в 1818 р. Київська губернія була перепідпорядкована харківському округу, Волинська і Подільська губернії увійшли до нього пізніше, в 1824 році. І тільки після польського повстання 1830 р. виникає адміністративне поняття “Південно-Західний край”, що об’єднало три українські губернії.

У 1827 р. київський військовий губернатор у рапорті на ім’я царя про призначення судових присяжних державою писав: “…якщо такого роду підстави були визнані необхідними в польських губерніях, то вони тим більше необхідні в Київській губернії, де селянство малоросійське, а землевласники — польські”. Звернемо увагу: “польські губернії” тут — це Волинська і Подільська, а подільське і волинське селянство губернатор не вважає малоросійським. Ця дуже цікава (і аж ніяк не унікальна) цитата є прекрасним приводом для міркувань про формування уявлень імперії про етнічність її підданих і їхню історичну динаміку.

Слід враховувати, що визначення “поляки” або “росіяни”, які зустрічаються в джерелах того часу (кінець ХVIII ст. – перші десятиліття ХІХ ст.), мають принципово відмінне від сучасного значення; і польські, і російські інтелектуальні та політичні традиції породили альтернативні варіанти осмислення нації. Звичайне в ту епоху поняття “Litwini” позначало регіональну ідентифікацію членів польської шляхетської нації, а не модерного литовського національного проекту.