МОСКВОФІ́ЛЬСТВО – національно-культурна й суспільно-політична течія, згідно з якою західні українці (русини) належали до єдиного російського (“русского”) народу. Була поширена серед укр. (“руського”) насел. Галичини (включно з Лемківщиною), Буковини, Закарп. України та укр. емігрантів у Пн. Америці у 2-й пол. 19 ст. – 1930-х рр.
     Енциклопедія сучасної України

Москвофільство серед українського суспільства виникло в колишній Австро-Угорській монархії в XIX столітті завдяки специфічним умовам, в яких українці опинилися під владою Австрії. Цей рух не схожий на русофільства інших слов’янських народів. Чеські, польські, сербські чи болгарські русофіли ніколи не бажали злиття своєї національності з російською, вони лише шукали союзника в Росії з метою звільнення своєї батьківщини, тоді як москвофіли серед українців Галичини, Буковини та Карпатської Русі прагнули до національної єдності з росіянами.

До “весни народів” у 1848 р. серед українського суспільства в Галичині мали місце лише поодинокі випадки москвофільства. Такі погляди не сприймались тодішньою українською інтелігенцією. У 1848 р. Головна Руська Рада у Львові у своїй декларації підкреслила національну єдність галицьких українців (русинів) з придніпрянськими та вимагала від австрійського уряду об’єднання українських частин Галичини, Буковини та Підкарпатської Русі в один автономний край (“Russinenland”).

Невиконання цієї вимоги та передача місцевої адміністрації лише в польські руки викликали у деяких руських національних активістів у 1850 – 1960 роках сумніви щодо успішного розвитку незалежності. “Світ знає Польщу і Москву, Русі немає!” – казали деякі польські активісти русинам (українцям). Таким чином, ті русини, що втратили віру у власні сили свого народу, стурбовані дилемою “Польща чи Росія” почали шукати підтримку – від Росії. До росіян їх приваблювала традиція колишньої спільної княжої Русі Рюриковичів, схожість старої назви українців (русини, руські) з назвою росіян на їх мові (“русские”), зрештою, російська кирилична писемність, яку галичани читали з українською вимовою, завдяки чому російська мова здавалася їм досить близькою. У їх свідомості русини – це росіяни власною мовою (“руські”), нарешті російська мова – це не народна, а давньоруська мова. Тому русинська галицька інтелігенція, схиляючись до національної єдності з росіянами, щодо власної літературної мови дотримувалась позиції, згідно з якою всі твори, призначені для освіти народу, повинні виходити народною мовою, а наукові праці для інтелігенції мовою, яка, – на їхню думку – мала “початок свого розвитку в далекому минулому та яку помилково називають суто російською”; однак підкреслювалось, що в цій літературній мові слід уникати “всіх слів і форм, що мають виключно московське походження”.

Внаслідок таких хибних уявлень про російську літературну мову москвофільська інтелігенція Галичини з середини XIX ст. почала використовувати нібито “давньоруську” мову, але насправді суміш української, церковнослов’янської та російської мов. Хоча ця мова не була українською, все ж ній переважали українські елементи, і незважаючи на зусилля її авторів вона була далекою від російської.

Один зі старійшин москвофільського руху в Галичині того часу Богдан Дідицький не був ворогом української народної мови. Він мріяв про спільну літературну мову для росіян та українців, русинську з кириличним письмом та двома вимовами, українською та російською. Однак в прагненні зблизити обидві мови у творах власного пера та у видавництвах, якими він керував, він забруднив мову тодішньої руської інтелігенції в Галичині московізмами. Молодше покоління москвофілів пішло ще далі в напрямку зближення з росіянами. На початку ХХ ст. воно висловилося за повне прийняття російської літературної мови як власної “загальноруської” та відмову від рідної української мови в літературі. Цей розрив молодого покоління москвофілів з рідним ґрунтом викликав обурення серед старших. Сам старий Дідицький безуспішно виступав проти впровадження російської мови в москвофільську літературу в Галичині і захищав збереження рідної мови.

Цей крок молодого покоління москвофілів в напрямку денаціоналізації відштовхнув багатьох їхніх прихильників серед українського суспільства Галичини від мрії про єдиний руський народ, що складається з трьох гілок. Навіть один із прихильників російської мови як літературної “загальноруської”, редактор журналу “Живая мысль”, що видавався російською мовою у Львові в 1902-1905 рр., І.Свєнціцький, покинув москвофільський табір та зайняв позицію відокремлення української нації від російської.

Однак більш наполегливі москвофіли продовжували свою діяльність серед українського (руського) суспільства в Галичині. Сприяло їм те, що на момент розколу між українським національним табором і москвофільською партією більшість національних установ залишилось в руках останньої. Серед цих установ, зокрема, Ставропігійський інститут із великим минулим національно-культурного центру з кінця XVI ст., та “Народний Дім” у Львові, заснований у 1849 році Головною Руською Радою, яка протягом усього свого існування дотримувалась позиції відокремленості руської (української) нації від російської.

Ворожнеча між українським національним табором та москвофільською партією відповідно до принципу “divide et impera” (розділяй і володарюй) була вигідна центральному австрійському уряду та регіональній галицькій владі. В результаті цього розколу, наприклад, українська громада в Галичині не змогла провести до віденського парламенту та крайового сейму стільки депутатів, скільки можна було б, зважаючи на її значимість. Відтак нечисленні українські представники в парламенті мало що могли робити.

     𝗣𝗼𝘀𝘁 𝘀𝗰𝗿𝗶𝗽𝘁𝘂𝗺
При створенні цього постингу використана стаття М.Андрусяк “Нарис з історії галицького москвофільства”, надрукована у “Biuletyn Polsko-Ukraiński”, № 34-35, стор. 4.