Україна і Росія – витоки парадигми єдності (частина третя)
#історія

Частину першу див. “Україна і Росія – витоки парадигми єдності (частина перша)”
Частину другу див. “Україна і Росія – витоки парадигми єдності (частина друга)”
     ✦ ✦ ✦

     Український альтернативний наратив

Але ця російська схема була не єдиною точкою зору. У період з XVII до початку XIX століття українці розробили свій власний наратив. У той час як одна традиція, прикладом якої є Синопсис, підкреслювала близькість України та Московії/Росії в релігії, династії, культурі та навіть етнічній приналежності, інша традиція, не заперечуючи цієї близькості, наполягала на політичних і соціальних відмінностях України. Остання точка зору знайшла своїх виразників в основному у світській політичній еліті України – козацькій старши́ні, яка керувала Україною як державою, що користувалася фактичною автономією за умовами Переяславського договору 1654 р. Ця еліта створила новий жанр історичної літератури – козацькі хроніки. Двома найвпливовішими творами в цьому жанрі були праці Григорія Грабянки (1710) і Самійла Величко (1720).

Автори цих та інших козацьких хронік та історій не були зацікавлені в обґрунтуванні царського правління на основі династичних претензій або у зв’язку України з Росією на основі релігії чи етнічної приналежності. Вони хотіли показати, як виникла їхня батьківщина, козацька Україна, і особливо як гетьман Богдан Хмельницький визволив їхніх предків і козацьку державу від польського панування. Водночас ці літописці пов’язували козацьку державу з державою, що мала давній і шанований родовід – Київською Руссю. Вони намагалися показати, що насправді існувало дві Русі – Росія і Україна (Мала Росія), що ці дві землі були пов’язані особистою унією із спільним царем, що Мала Росія уклала добровільні угоди спочатку з польським королем, а потім з московським царем, і що Мала Росія та її народ завжди зберігали свої “права і вольності”.

В останній чверті ХVІІІ століття автономія цієї козацької держави була скасована, що викликало новий сплеск історичної літератури. Найважливішою роботою цього періоду, що датується початком XIX століття, була анонімна антиросійська полемічна “Історія Русів”, яка повторювала, узагальнювала і навіть розширювала альтернативне оповідання. Основна теза роботи полягала в тому, що Українська Русь і малоросійський народ мали природне, моральне та історичне право на власний політичний розвиток. Більш того, цей південний або український народ існував як політичне утворення ще з київських часів: “Бо відомо, що раніше ми були тим, чим тепер є московити: уряд, першість і сама назва Русі від нас до них перейшли”.

Народ південної Русі жив незалежно під владою своїх князів, поки татарська загроза не змусила його встановити договірні відносини з Литвою і Польщею “як рівний з рівним, і вільний з вільним»”. Автор “Історії Русів” застосував цю ж договірну теорію до Переяславської угоди і висловився про подальше існування автономної Малоросії у складі Російської імперії. Таким чином, Українська Русь ніколи не була завойована і вступала в послідовні союзи з Литвою, Польщею і Московією як вільний і рівноправний партнер.

З ряду причин ця сюжетна лінія ніколи не бралася до уваги і навіть серйозно не розглядалася при створенні російського гранд-наративу. Протягом більшої частини XVIII і початку XIX століть козацькі хроніки та історії поширювалися в рукописному вигляді і були недоступні для російських істориків. Більш того, було дуже важко представити українське бачення “Малоросії” та її відносин з “Росією” і її царем, одночасно виправдовуючи скасування української автономії. Нарешті, українське твердження про “права і вольності” суперечило зароджуваному лейтмотиву російського гранд-наративу, згідно з яким сутність Росії полягала в безперервній традиції самодержавства і централізованої державності. Альтернативний наратив, якщо його взагалі помічали, вважався шкідливим, таким, що загрожує послабити російську монархію та державу.

     Резюме

До другої половини XIX століття імперський історичний “гранд-наратив” або “традиційна схема” російської історії була повністю сформована. Вона почалася зі створення родоводу московської династії (Степенна книга), розвинулася в історію православного слов’яно-російського царства (Синопсис), перетворилася на розповідь про російську державу, що розвивається і територіально змінюється (Карамзін), і, нарешті, трансформувалася в національну історію Росії та російського народу. Хоча українці розробили альтернативний наратив, він не мав великого впливу на еволюцію російського гранд-наративу. У своєму повному вигляді російський гранд-нарратив став утвердженням історичного пріоритету, претензією на привілейоване володіння територією і державністю, а також обґрунтуванням великоросійського етнолінгвістичного визначення “русскости” і російської ідентичності. Саме ця парадигма історичної, релігійної та етнічної єдності має бути поставлена під сумнів для того, щоб українці могли утвердити свою власну ідентичність. Незважаючи на те, що українці продовжують концептуально осмислювати окрему національну історію, парадигма єдності російського гранд-нарративу продовжує панувати над сучасними уявленнями як у Росії, так і в Україні.