Україна і Росія – витоки парадигми єдності (частина друга)
#історія

Частину першу див. “Україна і Росія – витоки парадигми єдності (частина перша)”
     ✦ ✦ ✦
     Самодержавство і державність як втілення російськості

Історична концепція, розроблена в Синопсисі, початково створена для задоволення очікувань і інтересів української церковної еліти, фактично забезпечила династичній імперії, що розширялася, більш широкі історичні рамки та ідентичність. Ця загальна концепція служила основою імперської російської історіографії і забезпечувала імперії історичну та політичну легітимність. Однак в кінці XVIII століття Синопсис з його псевдохронологічним форматом і акцентом на православному слов’яно-російському царстві вже здавався застарілим. Хоча в цьому столітті було зроблено кілька спроб створити нову концепцію, вони мали лише незначний успіх. Перший всеосяжний і науковий нарис того, що визначається як “традиційна схема” російської історії, був написаний Миколою Карамзіним. Відмовившись від зв’язку династії, релігії і народу в Синопсисі, Карамзін повернувся до колишнього московського акценту на династію, але відійшов від традиції, прирівнявши правлячу династію до російської держави. Так, в “Історії держави Російської” (1816-24 рр.) Карамзін простежив розвиток самодержавства і державності від первісного суспільства до високорозвиненої монархії. Слідуючи “Степенній книзі”, Карамзін починає свою історію з “київського періоду”, але пояснює, що в XII столітті князь Андрій Боголюбський покинув Київ, оскільки він був охоплений міжусобицями, і вирішив оселитися на північному сході, “де народ не мав бунтівного духу”. Він також пише, що Південна Русь з кінця XII століття все більше занурювалася в хаос, в той час як Північна зростала в силі і престижі завдяки самодержавству. Таким чином, політичний центр “російської” держави, який спочатку знаходився в Києві, перемістився в Суздаль і Володимир, потім в Москву і, нарешті, в Санкт-Петербург. Для Карамзіна “російськість” втілюється в самодержавстві і державності, а не в конкретній території. Отже, Росія, описана в його роботі, переміщується туди, де російське самодержавство і державність можуть найкраще проявитися. Спадкоємність між Києвом і Москвою за Карамзіним носить не культурний, релігійний або етнічний, а політичний характер.

     Трансформація в національну історію Росії та російського народу

Відповідно до схеми Карамзіна, російська історія починається в Києві в IX і X століттях. До XIII століття ця, нині українська територія, зникає з російської історії, щоб знову увійти в неї в XVII і XVIII століттях. Але як може “колиска Росії” існувати поза Росією протягом більше п’яти століть? Цю очевидну прогалину в схемі Карамзіна заповнив історик Микола Устрялов. Він створив підручник російської історії, написаний з конкретною метою продемонструвати “єдність польської, литовської та російської історії” і “російський характер” південно-західної частини імперії. Устрялов стверджував, що необхідна “прагматична історія Росії”, яка підкреслювала б “історичну єдність” східних слов’ян і спростовувала польські претензії на українські та білоруські землі.

На думку Устрялова “Росія” як політична нація зі спільною мовою і спільною вірою в самодержавство існувала вже в київські часи. Він заперечував загальноприйняту практику виведення походження Росії з Суздаля-Володимира і Москви, стверджуючи, що Велике князівство Литовське також було “російською” державою. Таким чином, дві частини російського народу були фактично роз’єднані встановленням польського панування над Україною і Білоруссю, а основною тенденцією російської історії стало “відновлення Руської землі в межах [XI століття], які вона мала за Ярослава [Мудрого]”. Саме в цих рамках Устрялов включив, можливо вперше в імперській російській історіографії, великі періоди української історії в свій загальний огляд “русской” історії.

“Прагматична схема” російської історії Устрялова об’єднала нову ідею російської державності зі старою концепцією династичної вотчини, щоб створити переконливу і політично утилітарну інтерпретацію відносин України з Росією. Його опис української історії в світлі “прагнення до союзу” з Московією/Росією став наріжним каменем офіційної інтерпретації історії українських земель у російській історіографії. Викладене Устряловим послужило зразком для більшості наступних загальних історій Росії, в яких минуле українських, білоруських, литовських і навіть деяких польських етнічних територій розглядалося як частина “російської” історії.

Але якщо Україна завжди була російською землею, населеною росіянами, то як офіційна історіографія мала пояснити істотні відмінності між росіянами та українцями в мові, звичаях і світогляді? Нова теза, висунута в 1856 році Михайлом Погодіним, стверджувала, що Київська Русь дійсно була населена росіянами, але монгольська навала XIII століття призвела до масової еміграції цього російського населення на північний схід, а нові племена з Карпат оселилися в Україні в XIV-XV століттях, сформувавши етнічну основу українського народу. Хоча факт такого обміну населенням неможливо довести, теорія Погодіна користувалася певною популярністю в XIX столітті і досі знаходить відгук у працях деяких російських істориків. Однак більшість пізніших російських істориків розглядали відмінності між росіянами та українцями як результат, перш за все, “псування” споконвічно російського етносу польським впливом.

     Канонізація російського історичного гранд-нарративу

До середини XIX століття російський історичний гранд-наратив був повністю сформований. Він став фактично канонічним, коли його включили до своїх праць два найвпливовіші російські історики XIX століття – Сергій Соловйов і Василь Ключевський. У своїй монументальній “Історії Росії з найдавніших часів” Соловйов розглядав Україну не більше ніж полонізовані й окатоличені “західноросійські” землі, які постійно прагнули зберегти “російську” національну ідентичність і яким історично судилося возз’єднатися з Великою Росією. Ці погляди поділяв і учень Соловйова Ключевський у своєму “Курсі російської історії”.