Україна і Росія – витоки парадигми єдності (частина перша)
#історія

Цей матеріал є дещо вільним, трохи скороченим перекладом статті канадського та українського історика Zenon E. Kohut “Origins of the Unity Paradigm: Ukraine and the Construction of Russian National History (1620-1860)” (“Витоки парадигми єдності: Україна і побудова національної історії Росії (1620-1860)”. Оскільки, як на мене, для формату Vmist’у матеріал завеликий, то він буде в трьох частинах.
     ✦ ✦ ✦
Навіть сьогодні, за часів існування незалежної України, ідея російсько-української єдності – історичної, лінгвістичної, культурної і навіть духовної – продовжує залишатися популярною. Які витоки таких поглядів? Коли і як вони розвивалися?

Спробуємо відповісти на ці питання простеживши роль України у виникненні та розвитку “традиційної схеми російської історії” – російського імперського історичного гранд-наративу, що об’єднав династичну, релігійну, імперську та російську національну історію з метою представлення безперервної тисячолітньої історії “Росії” та “російського народу”. Наративу, в якому українці та росіяни розглядаються як відгалуження одного народу, що мають спільну історичну спадщину, спільну православну віру і, отже, спільну національну долю.

Хоча уявлення про це повністю сформувалися лише в середині XIX століття, їх коріння сягає XVII століття, коли Україна і Росія вперше зіткнулися одна з одною. На той час вони сильно відрізнялися: в політичному плані Московія була абсолютистською самодержавною державою, яка практично не мала поняття про регіональні та особисті права, Україна ж перебувала в політичному полі Речі Посполитої, що мала виборну монархію, вільну незалежну шляхту, добре розвинену регіональну автономію. Навіть спільна православна віра відрізнялася, оскільки українське православ’я перебувало під впливом західних культурних тенденцій і католицької контрреформації.

     Початковий московський етап: родовід московської династії

Незважаючи на те, що в XVII столітті Україна і Московія були світами, віддаленими один від одного, між ними існували історичні та релігійні зв’язки. Московське вище духовенство і книжники знали, що вони поділяють з Україною версію православ’я і що стародавні літописи розповідають про велич Києва, що стародавні правителі Києва, як і Москви, були нащадками династії Рюриковичів. Проте для них такі зв’язки були далекими в часі, і посилання на стародавній Київ слугували скоріше для утвердження легітимності та верховенства правлячої династії та її православної віри, ніж як претензія на київську спадщину. Це ясно видно зі спроб XVI століття пов’язати московських правителів з імперською спадщиною Візантії. У “Сказанні про князів Володимирських” (1520-ті або 1530-ті роки) була представлена нова міфічна генеалогія князів, що простежує їх походження від римського імператора Августа через його брата Пруса, який правив Прусською землею і, як стверджувалося, був предком Рюрика і наступних київських князів. Сказання також стверджувало, що київський князь XI століття Володимир Мономах отримав відзнаки (інсигнії) і імператорську корону від візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. За легендою, корона, відома як “шапка Мономаха”, перейшла до московитів, а шапка, яка нібито належала Мономаху, стала використовуватися в церемонії коронації царя.

Ці концепції більш детально були розроблені в “Степенній книзі царського родоводу”, складеній в 1580-х роках і являла собою відчутний відхід від традиційної літописної форми складання хронік. Якщо єдиною спільною ниткою літописів було виконання божественного задуму (і навіть ця ідея ніколи не розвивалася зв’язно стосовно минулого), то “Степенна книга” оповідає про піднесення московської династії. У ній говориться, що сімнадцять степенів (“ступенів”) династії Рюриковичів утворюють “непохитну драбину на небо”, при цьому простежується походження династії від імператора Августа через його брата Пруса. Незважаючи на згадку про язичницьких предків (самого Рюрика, Ігоря і Святослава) “Степенна книга” черпала князівську владу з християнського джерела. Згадані правителі не включалися в якості окремих ступенів – перший ступінь представляв Володимир, якого автор називає “рівноапостольним, святим і благословенним царем і великим князем” або “самодержавним царем і великим князем”. Таким чином, лінія князів бере початок від Рюрика, який, у свою чергу, був пов’язаний з римськими імператорами, але справжній “імперський” суверенітет і легітимність походили від першого християнського “царя”.

В обох випадках Київ є лише передавальним пунктом гаданої царської лінії або зв’язку з Візантійською імперією, але цим не вичерпується його значення. У зв’язку з прийняттям Володимиром християнства Київ також є місцем походження як православ’я, так і царства, які, в кінцевому рахунку, передаються Москві. Таким чином, Київ буде фігурувати як перший “крок” у будь-якому московському оповіданні. У той же час до сучасного (на відміну від стародавнього) Києва претензій немає. Немає і тверджень про етнічну спільність, і Київ не розглядається як територія, втрачена Московією/Росією.

     Український етап: світ Slavia Orthodoxa і православне слов’яно-російське царство

Пов’язувати Україну з Росією через поєднання історії (Київська Русь), династії (Рюриковичі), релігії (православ’я) і навіть неясного почуття етнічної приналежності (слов’яно-російський народ) почали не московські книжники, а українські священнослужителі-інтелектуали. Основним інтересом духовенства була Slavia Orthodoxa – світ, заснований на православній вірі, слов’янській мові літургії та високій культурі. Частина цієї еліти хотіла отримати захист незалежного православного монарха, московського царя. Саме ця еліта створила ідеологічні зв’язки, що асоціюють московського царя зі світом Slavia Orthodoxa. Такі ідеї з’явилися в 1620-х роках і розвивалися протягом двох десятиліть після повстання Богдана Хмельницького. Запекла боротьба між Московією і Річчю Посполитою за контроль над Україною була фоном, на якому українські священнослужителі формулювали свої погляди.

Найвпливовішим твором, що пов’язав династію, православ’я і слов’яноросійський народ, був “Синопсис Київський”, вперше опублікований у 1674 році в друкарні Києво-Печерського монастиря. Посилаючись на історичні зв’язки Києва з династією Рюрика і православну віру, Синопсис розглядав українську частину Русі, або, як її почали називати, “Малу Русь”, в більш широкому контексті всієї Русі або всієї Росії. Хоча в роботі визнавалося значне етнічне розмаїття, вона також об’єднувала різні народи, про які йшлося, в більший православний слов’яно-російський народ, що населяв територію, якою правили нащадки Рюрика. Ця територія була названа Росією, і вона включала в себе як Московію, так і Малоросію. Далі автор мав на увазі, що Росією і всім російським народом повинен правити православний самодержець – московський цар, що походить з династії Рюрика (той факт, що царі були вже не Рюриковичами, а Романовими, ніколи не згадувався).