Люблінська унія 1569 року. Правові акти

У 2019 році минуло 450 років від укладення Люблінської унії, надзвичайно важливого правового акту, який суттєво вплинув на історію Центрально-Східної Європи та її населення. Прийняті тоді рішення привели до утворення Речі Посполитої – багатокультурної, багатомовної та поліконфесійної держави, спадщина якої різною мірою вплинула на творення народів, які сьогодні живуть на її колишніх територіях: білорусів, литовців, поляків і українців.

Вшановуючи важливу річницю було підготовлено та видано унікальний збірник під назвою “Люблінська унія 1569 року. Правові акти”. Документи стосуються територіального та правового устрою Речі Посполитої, ухвалених Люблінським сеймом, представлені трьома мовами – латинською (мова оригіналу), польською та українською.

Текст документів можна переглянути за посиланням https ://instytutpolski.pl/kyiv/wp-content/uploads/sites/19/2020/06/unia_lubelska_1569-_akty_prawne._lyublnska_unya_1569-_pravov_akti.pdf (попередньо прибравши пробіл після https – інакше публікуватися не хоче), а я тут наводжу уривки (місцями – виклад) з передмови, написаної упорядником збірника, польським істориком Генриком Літвіном – коротке нагадування, як ця подія відбувалася.

Картина нижче – картина відомого польського художника Яна Матейко “Люблінська унія”.
          ✦ ✦ ✦
У шістдесятих роках XVI століття Європа була ареною багатьох конфліктів. Тривала реформація і точилася гостра суперечка нових конфесій з католицизмом, що переходила у політичне, а іноді і військове протистояння. Англія, Шотландія і Швеція офіційно стали на бік протестантів. Німеччина, Франція, Польща і Литва зазнали внутрішніх поділів. Католицькими залишилися Іспанія, Португалія і поділена на малі держави Італія. Водночас відбувалося династичне суперництво за домінування над Європою поміж Габсбурґами, що правили німецькою імперією й Іспанією та Валуа, що представляли прагнення Франції. XVI ст. вважають періодом творення централізованих держав з сильною монархічною владою, однак насправді політична карта Європи повнилася у цей час державами зі складною внутрішньою структурою та династичними зв’язками. Іспанія у цей період – це доволі умовне поняття. Король Філіп ІІ панував над окремими королівствами Кастилії і Араґонії та рядом інших держав, таких як Нідерланди, Бурґундія, Неаполь, Сицилія, Сардинія, Міланське герцогство і т. д. Німецька імперія була конгломератом різних більших і менших територій з суттєвим ступенем незалежності. Також “імперія” австрійських Гарбсбурґів складалася з багатьох держав з окремими політичними системами – Угорщина, Чехія, Австрія, Каринтія, Тіроль і багато малих князівств, графств, володінь. Англійський король панував також над Ірландією, датський король – над Норвегією, шведський – над Фінляндією. Навіть позірно монолітна Франція поділялася на pays d’élections, тобто королівські округи, та pays d’états, з сильними регіональними інституціями, рудиментами давнішої окремішності. На цьому тлі союз Польського королівства та Великого князівства Литовського виглядає цілком природнім.

Обидві країни ще під кінець XIV століття об’єднав спільний стратегічний інтерес – боротьба з експансивним орденом хрестоносців. У XVI столітті хрестоносців вдалося остаточно розбити, хоча вони і залишили у спадок Герцогство Пруссію, що було у васальній залежності від Польщі. Трохи пізніше почала занепадати держава ордену мечоносців (Лівонія), сусідів хрестоносців і їхніх союзників. Таким чином утворилася зона геополітичної пустки, яка заохотила до дій усіх сусідніх потужних гравців. Швеція, Данія, Пруссія і, передовсім, Москва почали претендувати на контроль над нестабільною територією. Сигізмунд Авґуст, що панував у Польщі і Литві, вважав, що тільки приєднання Лівонії до його володінь на правах автономії зможе принести стабільність, а експансія північних та східних сусідів, зокрема Москви, стане смертельною загрозою для цієї стабільності. Він прагнув закріпитися на Балтиці і створити “Морську країну”.

Москву Івана Грозного визнали головним стратегічним противником не тільки через суперечку за Лівонію, але, передовсім, через майже двохсотрічне суперництво між Великим князівством Литовським і Великим князівством Московським за руські землі, спадщину Київської Русі. У цій суперечці майже сто років успішною була Литва, але від кінця XV століття вона тільки програвала. Її східний кордон відійшов від підмосковських полів до ріки Двіни, коли у 1563 році військо Івана Грозного зайняло Полоцьк. Велике князівство Литовське уже не просто займало оборонні позиції, а перебувало під реальною загрозою.

Сигізмунд Авґуст був переконаний, що з великими викликами міжнародної політики польська Корона і Велике князівство можуть справитися виключно разом у тісному союзі. Обережна, але послідовна політика Сигізмунда Авґуста привела до скликання спільного польсько-литовського сейму, який мав ухвалити союз. Це був непростий процес, бо вихідні позиції головних партнерів були доволі відмінними. Більшість зібраних представників польської шляхти та частина сенаторів прагнули тісного союзу, що полягав у повній ліквідації литовської державності. Група литовських можновладців зовсім не хотіла унії, прагнула зберегти усі атрибути суверенності і укласти певну форму військового альянсу. Король і група сенаторів, що його підтримували, прагнули створити федеративну державу зі спільним монархом і сеймом зі збереженням окремішності суб’єктів. Вирішення питання польсько-литовського союзу мало також відкрити дорогу до правового урегулювання статусу територій, успадкованих від ордену мечоносців – Лівонії та герцогства Курляндії. Під час дискусії щодо союзу виникло також питання окремого статусу для Волині та Київщини.

Перебіг сейму був важким. Але король тоді продемонстрував свою рішучість щодо утворення спільної держави і оголосив про приєднання до Корони Волині (разом з Брацлавщиною) і Підляшшя, які до того часу належали до Великого князівства Литовського. На Підляшші відносно швидко прийняли це рішення короля, а от волиняни противилися. Зрештою з’їзд тамтешньої шляхти допустив можливість союзу Волині з Короною, але на підставі двосторонньої угоди, і волиняни отримали привілей, що гарантував їм значний ступінь окремішності. Вони також виступили з ініціативою, щоб на подібних засадах Київщина приєдналася до Корони, що і трапилося. Було урегульовано також статус Королівської Пруссії, Лівонії та Курляндії. Під час сейму васальну присягу королеві склали герцог Пруссії Альбрехт-Фрідріх і господар Молдови Богдан Лапушанин.

Сигізмунд Авґуст і польсько-литовський сейм у Любліні у 1569 році утворили Річ Посполиту, Республіку Обох Націй. У польсько-литовській федерації був спільний правитель і сейм, окремими залишалися скарбниці, армії, центральні органи влади, судочинство і мова врядування. Можна сказати, що поява нової країни не ліквідувала двох країн, що існували раніше. Статус автономії від обох частин Речі Посполитої отримала Лівонія, приєднана водночас і до Польщі, і до Литви. У межах польської Корони з 1569 року існували автономії Київщини, Волині та Брацлавщини, що мали власну мову врядування і судочинство. Значну частку самостійності зберегло королівство Пруссія (наприклад, участь міст у сеймиках). Під час люблінського сейму врегульовано статус Курляндії, яка стала васальним герцогством Речі Посполитої. Відбулася також васальна присяга герцога Альбрехта-Фрідріха Гогенцоллерна, який підтвердив васальну залежність королівства Пруссії від польсько-литовської держави.

Унійний сейм встановив певний політичний порядок на великих просторах Центрально-Східної Європи. Порядок цей будувався на співіснуванні і співпраці багатьох суб’єктів з різним етнічно-культурним та релігійним складом. Його зберігала політична система, розроблена в Польщі, яку часом називають шляхетською демократією, а іноді – більш точно – змішаною монархією. У будь-якому разі, цей устрій надавав сеймові та сеймикам значний вплив на управління країною, а отже, гарантував місцевому шляхетському самоврядуванню суттєву самостійність. З точки зору шляхтича Річ Посполита була країною свободи. Найбільш популярний у ті часи “публіцист” Станіслав Ожеховський писав про це з ентузіазмом: “Поляк завжди веселий у своєму королівстві! Співає, танцює вільно, не маючи на собі жодного підневільного обов’язку”. Таке бачення привабливості своєї системи польська шляхта пропонувала партнерам у 1569 році.

Усі презентовані акти (окрім “Конституції Лівонії”) видано у формі королівських привілеїв, але ми знаємо, що їх тексти творили зацікавлені сторони – бенефіціари привілеїв. Зрештою, зміст говорить сам за себе.