Як створювали міф про “великий русский язык”

Французький філософ Ален Безансон, який вивчає Росію, до підвалин її державного устрою відносить систему тотальної брехні. У книзі “Свята Русь” він наводить слова історика Жюля Мішле, який вважав брехливість національною рисою росіян: “Росіянин – це брехня. Брехня – в громаді, фальшивій громаді […] брехлива з брехливих, найвища брехня, яка увінчує всі брехні. Крещендо брехні, хитрощів та ілюзій”.

У радянський час шахрайство, інструментом якого було вживання спотвореної десемантизованої мови, стало всеосяжним. Дійсність замінила псевдодійсність.

Як пише Безансон, “Ціла верства, яка спеціалізується на фальшивому продукуванні фальшивих журналістів, фальшивих істориків, фальшивої літератури, фальшивого мистецтва, прикидається, що фотографічно відбиває фальшиву дійсність”.

Ідеологію, що впроваджувалася в СРСР, Безансон визначав як “логократію” – владу слова.

Головним інструментом логократії була російська мова, і обман поширювався також на її безпосередні характеристики. Наукова та журналістська обслуга режиму називала її не інакше, як “великий русский язык”.

     ✦ Пропаганда “величі” російської мови

Як зазначає російський лінгвіст Володимир Алпатов у книзі “150 мов і політика. 1917–2000. Соціолінгвістичні проблеми СРСР і післявоєнного простору”, провідне місце в радянському мовознавстві післявоєнного часу зайняла книга московського академіка Віктора Виноградова “Велика російська мова”, опублікована в 1945 році.

Книга Виноградова, що стала канонічною в радянській лінгвістиці, була наповнена такими твердженнями:

“Велич і могутність російської мови загальновизнані. Це визнання глибоко увійшло в свідомість всіх народів, всього людства”.

“Думка про переваги російської мови перед західноєвропейськими мовами не тільки позитивно розвивалася великими російськими письменниками з ХѴІІ ст., але й поділялася передовими представниками народів Західної Європи”.

Російська мова ніколи не пригнічувала інші мови, заявляв Виноградов, а виконувала “цивілізуючу роль по відношенню до сусідніх мов”.

Масова пропаганда “величі” російської мови почалася ще раніше, ніж зазначив Алпатов. 17 вересня 1939 року Радянський Союз відповідно до угоди з нацистською Німеччиною напав на Польщу. Тоді ж у газеті “Правда” надрукували вірш, який так і називався: “17 вересня 1939” молодої поетеси Маргарити Алігер. Вірш декларував таку сентенцію: “С миром говорила Справедливость на великом русском языке”.

Таким чином, збройний напад на сусідню державу з метою захоплення її території і знищення населення газета “Правда” трактувала як акт “справедливості”. Подібний апофеоз “величі” російської мови не можна трактувати інакше, як граничний прояв аморалізму і цинізму керівництва СРСР.

Точно такою ж цинічною риторикою Володимир Путін виправдовує нинішню війну проти України, так називаючи її “військовою спецоперацією: “Наші цілі абсолютно зрозумілі і благородні”.

     ✦ Російська мова як імперська зброя

Проникливі українські інтелектуали ще з перших років незалежності справедливо трактували російську мову як безжальну імперську зброю, як інструмент поневолення інших народів.

Міф про “велич” російської мови і російського народу деконструював письменник Євген Гуцало в циклі статей, опублікованих протягом 1993–1995 років у газеті “Літературна Україна” які були видані в 1996 році окремою книгою під назвою “Ментальність орди”.

Будучи до 1917 р. імперською мовою Росії, після жовтневого путчу вона ще більше утвердилась як мова імперського народу, як його тотальна, безжалісна, безвідмовна зброя. Вроджена агресивність російської мови тільки впотужнилась, вона стала інструментом як “ближнього бою” з усіма, без будь-яких винятків, мовами, так і інструментом, сказати б, “балістичної” дії, ба її оперативним простором ставали і ще в більшій мірі мали стати як мовні простори інших народів, так і їхня доля, культура, історія. За новітніх часів і новітніх технологій ця зброя вже не могла зоставатися якоюсь там архаїчною козацько-розбійницькою шаблею, хоч, звичайно, та шабля дуже нещадна й дуже ефективна, а тепер уже, з плином часу, видозмінювалася в напалм, у нейтронну бомбу, які мали остаточно все випалити, особливо ж – психіку інших народів, щоб зоставити пустелю – для буйного розкошування російської мови, яка, звичайно, й після такої вікторії не втратила б якості “полуразбойничьей стихии русского языка”.

На жаль, тоді мало хто прислухався до пророчих бачень письменника.

     За мотивами статті Лариси Масенко «Масована пропаганда Кремля. Як створювали міф про “велику російську мову”»