Батурин та Полтава

     Багато мандрівників (як європейських, так і російських), що подорожували у XVIII-XIX вв. Україною, залишили досить спогадів про, м’яко кажучи, не дуже доброзичливе ставлення українців до росіян. Ця обставина кидалась у вічі.
     Зокрема, німець Йоган Георг Коль у своїй книзі “Die Ukraine. Kleinruβland”, що вийшла друком у 1841 р., засвідчує:

❞Відраза українців до москалів, їхніх гнобителів, є така велика, що це можна назвати ненавистю. Ця ненависть радше зростає ніж ослаблюється… Українці дуже погані російські патріоти. Властива москалям любов і обожання царя, є для українців цілковито чужі і незрозумілі. Українці слухають царя, бо інакше не можуть, але його владу вважають чужою і накиненою… Коли ви не хочете образити українця, то не смієте говорити йому про завоювання України Московщиною❝.

     Зрозуміло, що таке відношення повинно було мати якусь знакову причину, що закарбувалася в народній пам’яті. Судячи з усього, такою причиною були батуринська трагедія та полтавська катастрофа. Як писав Михайло Грушевський, “допити і кари над мазепинцями зі страхом і трепетом згадували потім ціле століття в українській суспільності”. Для Тараса Шевченка Батурин і Полтава стали есхатологічним символом України в містерії “Великий льох”. А все той же Георг Коль зазначав, що “українці згадували про Полтавську битву так, як чехи згадували про битву під Білою горою”.