“Общерусска” історія – це “калікувата, неприродна комбінація”
     #історія

На початку 1904 року була опублікована стаття Михайла Грушевського “Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства”. У цій невеликій праці Грушевський вперше, мабуть, поставив під сумнів існуючу “карамзинську” імперську схему російської історії і запропонував цілісний, осмислений і аргументований підхід до її демонтажу. Головна теза роботи – коріння держави, спочатку відомої як Московія, яка потім після ребрендингу отримала ім’я Росія, знаходиться не в Київській Русі, вона має свої власні корені. Відзначаючи еклектичний характер “русскої історії”, видиме неозброєним оком зшивання епізодів з історії різних держав і народів, вчений ставить питання про необхідність усунення цієї еклектичності, послідовного викладу історії східнослов’янських народів. Він не залишив без уваги і той факт, що в “звичайній схемі “русскої” історії” ототожнюється історія держави та історія “великоруського” народу – фактично історія народу підмінена історією держави. Тут дамо слово історику: ❞Те виїмкове, виключне значіння, яке має історія великоруської держави в сучасній схемі “русскої” історії, має вона, властиво, наслідком підміни поняття історії “русского народа” (в значінні руських, східнослов’янських народностей) поняттям історії великоруського народу❝.

Грушевський відстоює думку, що історія “держави російської” (вона ж “общерусская” історія) – це фікція, яка не має нічого спільного з дійсністю, створена виходячи з ідеологічних міркувань і перебуває на службі у політики. Це старомосковська історіографічна схема, в основі якої великоросійська історія, але зі штучно пришитим до неї українсько-руським (київським) початком. На його думку, ❞се тільки калікувата, неприродна комбінація, а не якась “общерусска” історія. Зрештою, “общерусскої” історії й не може бути, як нема “общерусскої” народності❝.

Критикуючи цю історіографічну схему, вчений також говорить про те, що в ній історія українського народу (у Грушевського – “українсько-руська народність”) позбавлена початку, розірвана. Вона просто відсутня в імперській схемі історії, її не видно – ні в Київській, ні у Володимиро-Московській державі, ні у Великому князівстві Литовському. Те саме стосується і білорусів – як і українцям, їм немає місця в імперському історіографії, їхній історичний шлях, культурна спадщина просто ігноруються.

З багатьма тезами Грушевського можна дискутувати, критично їх оцінювати. Але не можна недооцінювати його творчі напрацювання, випускати їх з поля зору. Він одним з перших підірвав імперський погляд на Україну та українську історію. Підірвав, але не до кінця. І сьогодні історія України досить часто сприймається через призму російського імперського або радянського наративу. Навіть професійні дослідники, прекрасно розуміючи убогість і ненауковість “звичайної схеми “русскої” історії”, часто не роблять проблеми з ототожненням Русі та Російської імперії, Росії та Радянського Союзу. Щодо російських дослідників тут все ясно – в Росії це є державною політикою, напрямок якої чітко заданий першими особами держави і цілою низкою інших дій, тобто проводиться цілеспрямовано. Західним історикам часто просто лінь у всьому цьому розбиратися. Але викликає жаль, що і в Україні іноді зустрічається такий же некритичний підхід, який інакше як рештками минулого, анахронізмом, назвати не можна.