Могутність та неминучість національних нарративів
Цей пост є продовженням мого вчорашнього під назвою “Нація – це легенда про її історію”. Він також написаний за мотивами нотаток Andreas Kluth
✦ ✦ ✦
Національні сюжетні лінії є дуже сильними. Відтак надзвичайно важливо, чи є вони (через брак кращого слова) здоровими чи нездоровими.
Після розпаду Югославії її різні громади розійшлися в різні боки, озброївшись новими оповідями, новими національними наративами. Деякі вирішили “згадати” травми і приниження багатовікової давнини, щоб виправдати сьогоднішню ненависть. Серби використовували битву на Косовому полі в 1389 р., в якій мусульмани-османи розгромили сербські війська, для “помсти” щодо косовських албанців та інших народів.
У Китаї існує свій варіант наративу про помсту, в якому вчені бачать проблемну суміш комплексів неповноцінності та переваги. Його називають “Століттям приниження”, і він відноситься до періоду між Першою опіумною війною і маоїстською революцією, коли західні держави принизили і зганьбили Піднебесну. Покоління китайських школярів виросли на вірі в те, що Захід завжди прагне залякувати та пригнічувати Китай. У ширшому сенсі лише Комуністична партія Китаю може – і, отже, має – стати на захист честі нації і повернути Китаю його законну першість у світових справах. Ця епічна китайська образа відіграє велику роль у сьогоднішній напруженості в навколокитайському просторі.
Але найнебезпечніший національний наратив нашого часу – це наратив Росії, який використовується і яким зловживає її керівництвом. Специфічні російські оповіді про світ є варіаціями на тему вкоріненого шаблону, який можна назвати “Вигнання чужоземних загарбників”.
У першому акті цього шаблону росіяни та їхня культура є первозданними, чистими та невинними, але піддаються нападам з боку ворожих іноземних сил. Це можуть бути тевтонські лицарі, монголо-татари, поляки, шведи, турки, Наполеон, Гітлер, НАТО, спільноти ЛГБТ, ліберали або хтось інший. Тобто, зовнішня загроза може бути як військовою, так і духовною. Під час перебування Радянського Союзу в передсмертній агонії російська інтелігенція переосмислила марксизм як мерзенне західне запозичення, яке має бути відкинуте і вигнане. Точно так само мислителі, які впливають на Путіна, вважають західний матеріалізм, сексуальне звільнення, секуляризм і демократію корумпованими, неросійськими і навіть відверто сатанинськими.
У другому акті росіяни героїчно чинять опір і ціною величезних жертв перемагають іноземне зло. Ключова сюжетна лінія в цьому шаблоні – це, звичайно, те, що росіяни називають Великою Вітчизняною війною.
Для них Друга світова війна почалася не у вересні 1939 року зі спільного нападу на Польщу нацистської Німеччини і Радянського Союзу – згадки про пакт Молотова-Ріббентропа в Росії придушуються як єретичні. Натомість вона почалася 22 червня 1941 року з нападу Гітлера на СРСР. З цієї причини в наративі майже не згадуються Перл-Харбор і День “Д”, а вся увага приділяється Московській, Сталінградській, Курській і Берлінській битвам. Якби святкування перемоги Радянського Союзу 9 травня обмежувалося звеличуванням героїзму Червоної Армії і згадкою багатьох українців, прибалтів та інших, хто воював у її лавах, це було б здоровою пам’яттю. Але в Росії це свято перетворилося на щось зловісне – одночасно джингоїстичне (національно-шовіністичне) і квазірелігійне. Для сусідів Росії це виглядає загрозливо.
При цьому кремлівський пропагандистський апарат навмисно спотворює історію і реальність, викладає їх так, що Червона Армія не окупувала Східну Європу, а звільнила її. Східноєвропейці дотримуються іншої думки. Більше того, в цьому російському наративі росіяни колись боролися з фашизмом і їм судилося боротися з ним вічно, так що будь-хто, кого вони вважають ворогом – Україна, НАТО, США, навіть єврей Зеленський – також повинен бути фашистом. Хоча, звичайно, для українців і більшої частини світу саме Росія веде агресивні війни і влаштовує геноцид, тобто вона фашистська, вона є чужоземним ворогом, якого необхідно вигнати.
Такою є сила наративу. Те, що одні спостерігачі можуть вважати комплексом жертви або параноєю, інші цілком можуть вважати незаперечною істиною. Так відбувається з багатьма оповідками. Результатом є те, що можна назвати “мнемонічним протистоянням” – конфронтацією конкуруючих реальностей.
Той, хто пише про націоналізм і національні наративи, може здатися атеїстом, який розмірковує про релігію. Людині будь-якої національності подібні міркування можуть здатися образливими. Національні наративи інших здадуться, ймовірно, цікавими, хоча і дивними. А власний наратив, знайомий ще з дитячого садка, – він просто правдивий. А тому і припущення про довільність історичних оповідань, національних наративів, а значить і націй, може не сподобатися.
Навряд чи є сенс виступати проти національних наративів як таких. Історичні оповіді (storytelling), як тепер визнає наука, – це єдиний спосіб, за допомогою якого людський мозок може розібратися в заплутаному світі – як у своєму власному житті, так і в житті своїх народів. Коротше кажучи, національні наративи неминучі.
Але треба прагнути до здорових історій і відкидати нездорові. До останнього жанру відносяться популістські сюжети, спрощені і спрямовані на розпалювання ворожнечі. Історії, що відносяться до категорії здорових, складні, відкриті та інклюзивні, а також позитивні, оскільки закликають людей ставати кращими.