Пише Andrij Bondar у Facebook
     ✦ ✦ ✦
Цікаво, як за останні років 15 змінювалися зневажливі окреслення українців, що вкидалися в соцмережі для внутрішнього вжитку.

Почалося все зі “свидомых/свидомитов”. Потім були “вышиватники/вышивата”. Сьогодні це вже “мовнюки”.

Прикметною тут є тенденція до звуження характеристики.

“Свидомые” – це політичне означення. Слово, що окреслювало якісь не такі політичні погляди, які входили в контри з Москвою.

“Вышиватники” – це культурне означення. Слово, що окреслювало якусь не таку культуру, яка не приймалась і не схвалювалась Москвою.

“Мовнюки” – це мовне означення. Слово, що окреслює мову, яка не приймається Москвою.

Але найцікавіше в останніх тенденціях з “мовнюками” те, що вони переважно окреслюються як люди культурно обмежені. Мовляв, мова – чинник ізольованості та загумінковості. Тоді як насправді – нам усім це відомо зі щоденної практики життя тут – якщо і є в Україні двомовні люди, то це насамперед україномовні. Тобто це наскрізь облудна характеристика, яка будується на культурному приниженні за мовною ознакою, що, навпаки, розширює можливості людини, а не звужує їх.

Адже люди, які на щодень користуються українською, за замовчуванням знають російську, маючи достатні компетенції нею послуговуватися – розмовляти, читати, писати. До того ж російська україномовних людей буває і чистішою, і грамотнішою навіть за російську росіян, уже не кажучи про носіїв цієї мови тут. А от ті, що воліють у житті користуватися тільки російською, часто-густо українську знають на недостатньому рівні.

А суть у тому, що всі ці пейоративні дефініції в Україні насправді нікого не збурюють і не працюють. Все це гроші на вітер. Бо слова “жлоб”, “рагуль”, “мовнюк” були і залишаються маркерами зникомої постсовєтської аномалії, яка насамперед характеризує того, хто цими словами користується.