Багато написано стосовно того, що раціональність є засадничою рисою західної культури. Не менше сказано й про те, що у відносинах із московитами ця раціональність не працює.

Загалом у подібних висновках немає нічого принципово нового. Ще у 1977 році американський політолог Джек Снайдер сформулював концепт “стратегічної культури”, суть якого полягає в тому, що різні держави за однакових геополітичних умов діють по-різному через унікальний набір історичних традицій, цінностей, страхів та інституційних звичок. Цю теорію було створено спеціально для аналізу дій СРСР, оскільки тогочасні американські моделі виявилися неспроможними адекватно спрогнозувати логіку радянського керівництва.

Відтак не варто вважати, що вчинками Кремля керує виключно ірраціональність. Російська політика має власну логіку, яка просто підпорядкована кардинально іншим принципам. Дії, які західний світ сприймає як абсурдне та згубне самознищення, у системі координат російської стратегічної культури виглядають цілком послідовними та обґрунтованими.

Ця специфічна раціональність базується не на прагматичному розрахунку чи матеріальних здобутках, а на прагненні до абсолютного домінування, імперського статусу та повного заперечення всього “інакшого”. У той час як європейські чи американські лідери аналізують конкретні втрати – від економічного спаду й санкційного тиску до міжнародної ізоляції, – російська верхівка вважає це цілком виправданою платою за можливість бодай якось утриматися в ролі “глобального гравця”. Будь-які ресурсні втрати чи колосальні людські жертви для них є несуттєвими, оскільки альтернативу вони розуміють як пониження в геополітичному статусі та втрату навіть залишків колишнього впливу.

Тому спроби Заходу передбачити кроки Путіна (чи домовитися з ним) апелюючи до звичних категорій раціональності приречені на провал. Володар Кремля керується принципово іншою парадигмою, в логіці якої головним мірилом успіху вважається якщо не фізичне знищення опонента, то тотальне домінування над ним незалежно від масштабу супутніх втрат.