Що таке культура? Це може здатися дивним і складним для осягнення, але культура – це, перш за все, безкінечна пропаганда. І саме вона визначає те, як насправді працює політика.

Утім, якщо ви відкриєте підручники, то побачите зовсім інше. Під “політичною теорією” зазвичай мають на увазі просто історію ідей – розбір того, що розумні люди колись писали з того чи іншого приводу. Це цікаве заняття, але зараз мова про інше.

Коли ж говорять про “політичну науку”, то найчастіше мають на увазі сучасну псевдонауку – бідну й бездумну імітацію точних наук, яка тримається лише на заздрощах гуманітарних ліриків до фізиків.

Саме такі академічні дискусії заважають зрозуміти, як влаштовані процеси на практиці. Бо реальна політика – це не відірвані від життя формули, а управління мисленням.

Візьмемо для прикладу відомі рядки Тараса Шевченка з поеми “Сон”:
     “Дивлюсь, цар підходить
     До найстаршого… та в пику
     Його як затопить!..
     Облизався неборака;
     Та меншого в пузо –
     Аж загуло!.. А той собі
     Ще меншого туза
     Межи плечі; той меншого,
     А менший малого,”

Або його ж радикальніший і прямий заклик із “Заповіту”:
     “…Вставайте,
     Кайдани порвіте
     І вражою злою кров’ю
     Волю окропіте”.

Ці поетичні образи ідеально передають те, що відчувала інтелектуальні кола України у першій половині ХІХ століття, зокрема учасники таємного Кирило-Мефодіївського братства. Повалити самодержавство. Знищити імперську ієрархію. Звільнити людей.

Наведені слова чудово змальовують історичну картину та ідеологічну атмосферу того часу. До моменту, коли почалися перші політичні арешти, ідея ліквідації кріпацтва та загальної рівності вже стала головною темою розмов серед освіченої еліти.

Звідки взялися ці настрої? Вони зародилися завдяки ідеям, що прийшли з Європи. Українські інтелектуали – як-от автор “Енеїди” Іван Котляревський чи історик Микола Костомаров – формували свій світогляд на працях французьких енциклопедистів. Зокрема, вони буквально повторювали гасло філософа Дені Дидро: “Природа не створила ні слуг, ні володарів; я не хочу ні видавати законів, ні підкорятися їм”.

І цей ланцюжок чудово пояснює, як усе влаштовано на практиці. Коли ми називаємо Дидро “філософом”, то помилково уявляємо академічного професора, який пише нудні трактати в кабінеті. Проте у Франції XVIII століття слово les philosophes означало публічних інтелектуалів. Це були люди, чиєю основною роботою було формування суспільної думки. Творці сенсів. Найближча сучасна паралель до них – це впливові блогери, подкастери та ютубери з мільйонною аудиторією.

При цьому історія Дидро чітко показує межі можливостей таких лідерів думок. Чого вони точно не можуть – це безпосередньо керувати політичними процесами. Вони не мають влади наказувати правителям чи генералам, адже ті їх просто не слухатимуть.

Але що вони дійсно можуть – це крок за кроком змінювати мислення суспільства. Крапля за краплею, день за днем.

З часом ці нові ідеї стають загальноприйнятою реальністю – тим самим інтелектуальним та ідеологічним ландшафтом, усередині якого змушені діяти абсолютно всі, включно з королями та президентами. Публічні інтелектуали буквально проектують майбутнє. Їхні слова згодом перетворюються на нові ментальні кордони, закони та суспільні норми. От тільки за їхнього власного життя цього зазвичай не стається.

Зверніть увагу: все, що проповідували Дидро та інші публічні інтелектуали, зрештою дійсно відбулося. Королівську владу було скинуто, старі ієрархії зруйновано, а церкву позбавлено державного впливу. Сам Дидро нічого з цього не застав – на той момент він уже давно помер. Але запущені ним світоглядні зрушення продовжували діяти десятиліттями й поколіннями, ширячись світом і долітаючи до українських земель.

Ідеї європейського Просвітництва та заклики наших романтиків зрештою вибухнули Українською революцією початку XX століття. Світ самодержавства та кріпацтва, який за часів Шевченка здавався вічним і непорушним, просто перестав існувати. Російська імперія розпалася, а на її руїнах остаточно утвердилася ідея суверенної України.

Усі ці глобальні зміни сьогодні сприймаються нами як далека історія з підручників лише тому, що ці ідеї колись здобули абсолютну перемогу. Ми сприймаємо свободу, рівність та власну державність як щось належне, зовсім забуваючи: колись вони були лише зухвалими словами в головах кількох мислителів.

Цей підхід далекий від примітивного макіавеллізму в стилі “хто сильніший, той і правий”. Тут діє зовсім інша логіка: сенси та пропаганда вирішують усе.

Навіть відома теза Мао Цзедуна “гвинтівка народжує владу” – сама по собі є пропагандистським міфом. Історія свідчить про протилежне: під час виснажливого Великого походу китайські комуністи кинули в горах усю артилерію та міномети, аби полегшити собі шлях. Проте друкарський верстат вони не кидали. Бо зброю завжди можна здобути, а от контроль над розумом людей без верстата не побудуєш. Пропаганда важливіша за гармати.