“Росія” і “російський народ”: витоки

Слово Росія, як відомо, є еллінізованим варіантом слова Русь. Його можна помітити в писемності південних слов’ян від останньої чверті XIV, а в Московії від другої половини XV століття, проте використовувалося воно епізодично й завжди в урочистому, патетичному, пафосному контексті – саме еллінізованість використовуваної форми мала підкреслити цей контекст.

Масове ж, “повсякденне” використання терміну Росія розпочалося у 1580-х роках зі Львова. Поштовхом до цього стала конкуренція двох культурних систем – католицької польської та православної руської, що актуалізувалася після Люблінської унії 1569 р. Хвиля Реформації, що докотилася у другій половині XVI ст. до Польщі, з одного боку, спричинила протидію протестантським новаціям, започаткувавши конфесійну (а відтак і культурну) уніфікацію польського суспільства, а з другого – у відповідь на цей виклик активізувалися і прагнення православних на теренах ruskich województw зберегти свою “окремішність”. Маніфестом цієї боротьби за свою версію ідентичності стає підкреслення “грецьких” витоків Русі, а прапором – повернення Русі її “справжньої” назви Росія, утвореної як калька від грецького Ρωσἰα.

Подібного роду “неовізантивізм” мав виразний антилатинський підтекст, містив у собі певного роду протест проти “латинізації” культури, що проявилася, серед іншого, у поширенні латинських найменувань Русі. Додатково добру в’язку хмизу в “антилатинські” настрої підкинула унія з Римо-Католицькою Церквою 1596 року.

Тоді ж, у Статуті школи “грецького і слов’янського письма”, створеної 1586 року Львівським православним братством, уперше з’являється визначення русинів поняттям “російський народ”.

Крім іншого, виникає і “грецький” ухил в освіті, що створив цілком достатній фундамент для засвоєння “антилатинської” назви Ρωσἰα/Росія. Зі спалахом у 1620-х роках активності наукового центру при Києво-Печерському монастирі, а з 1632 року – при новоствореному Києво-Могилянському колегіумі, Росія взагалі перетворилася на бренд православного інтелектуала. Незалежно від того, якою мовою він писав, мода на “справжнє”, “істинно православне” найменування Русі превалювала.

Саме ця назва за частотністю є найуживанішою у київських текстах другої половини XVII ст., де постійно зустрічаємо поняття Росія/Rossia та похідні від нього – “росіяни” [Rossiaci], “російський народ” [gens Rossiaca], “російська вітчизна” [patria Rossiaca] тощо. Природно, що ця Могилянська традиція вживання слова Росія позначала виключно землі Київської митрополії, причому в переважній більшості випадків – землі саме ruskich województw Польщі (тобто нинішньої території України), без урахування білоруських територій митрополії. Про московські землі взагалі не йшлося, вони не малися на увазі.

Саме вихованці Києво-Могилянської академії, які масово потягнулися до Москви з останньої чверті XVII століття, принесли до неї цю “моду”, зробили в ній популярним термін Росія. Початок системного застосування звороту “Росийское государство” (замість використовуваного до цього “Московское государство”), відмічається починаючи саме з цього часу (за царя Федора Олексійовича). Поступово ця “новомодна” назва витіснила стару.

Ну і, безумовно, складно припустити, що ідея проголошення Московської держави імперією визріла без “інтелектуального ресурсу” з Києва. За своєю суттю ця ідея була модернізацією релігійної середньовічної концепції “Риму” (у даному конкретному випадку – Третього), адаптацією цієї концепції до Нового часу. У Москві просто не було власного “інтелектуального ресурсу”, здатного виробити концепцію такого рівня.