Нещодавно я писав про те, що в українській мові, як і в більшості європейських, поняття “суспільство”, “загальний” та “громада” мають різне коріння. Натомість у російській вони штучно утримуються в одному смисловому гнізді й походять від єдиного кореня. Чим це пояснюється? Причин кілька.

По-перше, більшість європейських мов – від романських і германських до слов’янських – наслідували поняттєву систему латини та давньогрецької філософії. У латинській мові для юридичних відносин (societas), місцевого самоврядування (communitas) та логічних узагальнень (generalis) існували окремі пласти лексики. Тож європейські мови або просто запозичили ці слова (як-от англійська та французька), або ж створили точні власні кальки (як німецька чи слов’янські).

По-друге, в українській мові це розмежування закріпилося внаслідок фундаментального цивілізаційного вибору – інтеграції наших земель до європейського правового й культурного простору у XIV–XVII століттях.

Поки Московія розвивалася ізольовано й консервувала патріархальну модель, де держава, релігія та побут зливалися в єдине “общєє”, Україна пройшла крізь три потужні історичні процеси. Саме вони назавжди розвели суспільство, загал і громаду за різними мовними гніздами.

     1. Магдебурзьке право та народження “громади”

У XIV–XVII століттях українські міста масово здобували Магдебурзьке право. Це привело до появи самоврядування, цілком незалежного від державної влади чи волі феодала.

Історичний злам: Поняття “громада” (запозичене через західнослов’янські мови) втратило первісне значення “купа людей” і перетворилося на юридичний термін. Відтоді громада – це повноправний суб’єкт права, міська чи сільська спільнота, яка самостійно обирає суд і магістрат.

Чому не “община”: Російська “община” історично слугувала інструментом колективної відповідальності перед державою, зокрема для збору податків (кругової поруки). Натомість українська “громада” стала символом локальної свободи та самоорганізації.

     2. Річ Посполита та вихід на рівень “суспільства”

Перебуваючи у складі Великого князівства Литовського, а згодом – Речі Посполитої, українська еліта інтегрувалася в західну політичну культуру. У цьому просторі активно функціонували шляхетська демократія та концепція суспільного договору.

Історичний злам: Виникла потреба в слові для опису великого політичного тіла країни, яке взаємодіє з королем на засадах закону. Так з’явилося “суспільство” (від давнього су-сѣдъ – співмешканець, той, хто перебуває поруч).

Чому це важливо: За своєю внутрішньою логікою це слово наслідувало польське społeczeństwo. Воно відокремило великий державний соціум від релігійного чи родинного кола. Натомість у Московії цього не відбулося, і тамтешнє абстрактне “общество” тривалий час асоціювалося з церковнослов’янським “общенієм” (духовним єднанням).

     3. Ренесанс, друкарство та фіксація “загалу”

У XVI–XVII століттях в Україні починається доба культурного відродження: виникають братства, розвиваються полемічна література та книгодрукування. Авторам і філософам знадобилося слово, щоб звертатися до широкої публіки – аудиторії, яка вміє читати й мислити.

Історичний злам: Для позначення абстрактної більшості, широких мас або універсального правила з’явилося слово “загал” (від праслов’янського галъ – купа, повнота).

Різниця смислів: В українській ментальності “загальний” – це те, що стосується всього обсягу явищ або більшості людей, але не зазіхає на їхню приватність. Натомість російське “общий” розмило межу між “універсальним для всіх” та “спільним майном”.

     Підсумок

Українська мова розвела ці поняття за різними коренями, бо вона точно відобразила європейську модель устрою. У ній людина є частиною самоврядної громади, що утворює велике політичне суспільство, де діють загальні для всіх закони. Це мова індивідуальної свободи та договору.