Фронтир або Великий Кордон

Поняття “фронтир”, як прикордонної смуги, контактної зони між різними народами, уперше було введено в обіг наприкінці ХІХ століття одним з американських вчених для опису історії освоєння просторів американського континенту та впливу цих подій на формування державо- і націєтворчих процесів. Відповідно до теорії фронтиру на європейському континенті виокремлювалася схожа контактна зона – Великий Кордон між Заходом і Сходом.

Проходив цей Великий Кордон територією теперішньої України і включав кілька кордонів: антропологічний, соціально-економічний – кочовий і осілий спосіб життя, конфесійний – християнство і мусульманство, культурний – культура Заходу і Сходу. Власне, за однією з версій і саме походження назви “Україна”, що замінила стародавнє “Русь”, і є ніщо інше, як уособлення Великого кордону: Україна – край, країна, прикордоння, околиця одного світу, протиставленого іншому. Українські землі стали передовим форпостом цього кордону щонайменше з XVI ст. століття. Крім усього іншого Україна була і є контактною зоною і в політичному аспекті.

Зазвичай під фронтиром розуміють перш за все контактну зону культур, цивілізацій. Його відмінність від державних кордонів насамперед у відсутності чіткого розмежування – ліній демаркації та делімітації. Територіальні межі фронтиру досить умовні й складаються стихійно, можуть динамічно змінюватися залежно від балансу сил спільнот по обидва його боки. У контексті колонізаційних процесів, освоєння раніше незаселених територій це неминуче веде до певних асиміляційних процесів сусідніх народів.

Не тільки територію України загалом, а й окремі її регіони – Слобідську Україну, Чорне море, Дике поле, Буджак – можна характеризувати як окремі прикордоння. Яскравим прикладом цього виступає регіон Дикого поля – традиційна назва чорноморських степів у XVI-XVII ст. – широка смуга незаселених нічийних земель, які жодне суспільство по різні їхні боки тривалий час було не в змозі поставити під свій надійний контроль. В епоху середньовіччя жодна держава не контролювала цей регіон повністю. Лише з появою такого явища, як козацтво, можна говорити про початок освоєння і подальшої колонізації цього краю.

Географічне положення є найважливішим природописним елементом у політичному житті України з найдавніших часів. Дике поле – регіон, що розділяв турецько-татарські та польсько-литовські території, – став регіоном поселення українського козацтва. Він набув важливого політичного значення – саме тут козацтву вдалося створити самостійну сильну військово-політичну організацію. Подальший занепад татарської держави призвів до розширення колонізаційних процесів і збільшення української національної території до берегів Чорного моря.

Власне, з освоєнням козацтвом степових просторів аж до Чорного моря українська назва “Дике поле”, що позначалася на європейських мапах XVII-XVIII ст. як “Dikoia Pole”, поступово виходить з ужитку. На початку ХХ ст. у вжиток входять терміни Причорномор’я або Південь українських земель, що означають ті самі території, що й Дике поле.

Епоха змінилася, але поняття фронтир не зникло. Україна продовжує залишатися Великим Кордоном між Заходом і Сходом: етнокультурним, політико-правовим, ментальним і політичним.