Є три українські слова: суспільство, загальний та громада. І всі вони – різнокорінні.

Така ж картина спостерігається і в більшості європейських мов, де ці поняття розділені за різними коренями (щонайменше за двома, а найчастіше – за трьома).

Наприклад:
В англійській це відповідно society, general, community.
У французькій – société, général, communauté.
У німецькій – Gesellschaft, allgemein, Gemeinde.
У польській – społeczeństwo, powszechny, społeczność.
У чеській – společnost, obecný, komunita.

Натомість у російській мові все зовсім інакше. Тут усі три поняття – абстрактне суспільство, буденна загальність та сільська община – утримуються в одному гнізді й мають один корінь: відповідно общество, общий, община.

Оскільки мова формує мислення, така однокоренева матриця століттями консервує колективістські стереотипи й створює когнітивну пастку для своїх носіїв. Ця мовна специфіка деформує сприйняття базових суспільних понять:

   • Загальне стає “нічиїм”: слово “общее” підсвідомо сприймається не як спільна відповідальність, а як розмите й безгосподарне майно. Це руйнує повагу до публічного простору.
   • Громада підміняється державою: замість розбудови громадянського суспільства великий соціум наділяється рисами патріархальної “общины”, де панують неписані правила та авторитет її глави.
   • Колектив пригнічує особистість: оскільки все зациклене на тотальному злитті, будь-який індивідуалізм чи захист приватних кордонів маркуються як егоїстичний “відкол” від загалу.

Зрештою, коли сама структура мови намертво блокує індивідуалізм, розвиток західної моделі прав людини стає для носіїв цього кореня надто складною і, головне, абсолютно чужою філософією.