Сьогодні емоції довкола “заборони” російської культури трохи вщухли. Трапляються лише поодинокі спалахи, пов’язані чи то з демонтажем чергового пам’ятника, чи то з перейменуванням якоїсь вулиці. Відтак можна бодай трохи спокійніше й розважливіше висловитися про причини, що спонукали таких дій.

Російська культура, як і тамтешнє православ’я, історично виконувала роль головного провідника державної волі. На офіційному рівні Кремль ніколи не приховував, що мистецтво в усі часи допомагало зміцнювати та просувати імперські наративи. Фактично, це класичне мілітарне знаряддя, призначене для посилення геополітичного впливу Москви. Через постійні гасла про власну “велич” та “унікальність” Росія десятиліттями насаджувала світові ідеологію вищості російського народу, яка в карикатурному вигляді знайшла своє вираження в такому явищі як “побєдобєсіє”.

Символічно, що один із тамтешніх культурних функціонери відверто називав поширення свого інтелектуального продукту за кордон “спецоперацією”. Цей термін повністю дублює державну риторику щодо війни проти України. Саме тому виникає необхідність вибудувати жорстку систему захисту від цього впливу.

Американський політолог Семюел Гантінгтон, відомий своєю теорією зіткнення цивілізацій, чітко описав механізм “м’якої сили”. Це здатність держави диктувати власні правила гри іншим народам через формування образу привабливості та винятковості своєї культури. Саме цим інструментарієм сьогодні активно користується армія російських ідеологів.

Проте виникає логічне запитання: яку цінність має культура, позбавлена базових людських орієнтирів – співчуття, людяності та категоричного неприйняття безглуздої жорстокості? І зовсім не виглядає збігом той факт, що повномасштабну війну, спрямовану на ліквідацію української нації, російські пропагандисти цинічно виправдовували саме захистом своєї мови та культурної спадщини.

Після початку війни не лише в Україні, а й у багатьох інших країнах виник рух за мораторій на російську культуру – свого роду ментальний карантин. Оскільки для всіх стало очевидним, що Росія свідомо застосовує культуру як зброю, з’явилися вимоги відмовитися від творів, які раніше вважалися прийнятними. Проте йдеться не про знищення книжок чи музичних записів, а радше про свідому паузу у взаємодії з російським культурним простором.

Повсюдний пам’ятникопад – це цілком логічна відповідь на “русский мир”, на підтримуваний тамтешньою інтелігенцією імперіалізм, на “русскую идею”, загарбницькі війни та окупацію чужих територій. Русифікація загарбаних земель завжди була свідомою політикою Російської імперії, спрямованою на знищення української ідентичності та культури. Тож ці події – абсолютно природна реакція самозахисту на російську агресію.

Цілком можна погодитися з думкою, що ця війна знаменує початок занепаду російської культури. Сучасній Росії просто нічого запропонувати світові. Головний посил цієї війни спрямований винятково в минуле – до чергового колоніального захоплення.