Українці – діти Всевишнього. Частина третя, остання

Продовження. Спочатку див. Частину першу та Частину другу.

     ✦ Українець у стані спокою
Як і будь-якій дитині українцю потрібен спокій. І своя територія. Українець знає – тато дав йому найкращу землю. І любить він її беззавітно. Коли українець зайнятий своєю “ділянкою” – весь світ може почекати! Але, як зазначав вище, він зверне шию будь-кому, хто “потоптав його бурячки”.

Варто зазначити, що українець любить і людей, які живуть поруч. Таких самих українців. Родинні зв’язки в суспільстві – окрема тема. Тільки в українця кум кума – мій кум. І тут жителі країни від Карпат до Дону схожі на старших дітей Всевишнього – євреїв. Якщо в якесь хлібне місце приходить працювати українець – за рік він там святкуватиме сімейні урочистості. З колегами, якими за дивним збігом обставин будуть брати, сестри, куми, діти і діти кумів. Народ по самі вуха загруз у широких гілках родового древа і свояцтва. Що дає ще одну особливість поведінки. Українець піде скручувати в’язи і тому, хто потоптав і “бурячки” кума.

     ✦ Масштабність
Ті, хто, прочитавши попередній абзац, думають, що українці у стані спокою чи радості дріб’язкові – помиляються. Це діти Всевишнього. Тому й будь-які, навіть найнезначніші успіхи і тривоги вони з легкістю перетворюють на вселенський геморой. Який виносить мозок і правителям, і народам світу. І з яким часто можуть впоратися тільки самі українці. І, природно, впоравшись, вони кажуть чергове “А що я? Я нічого не робив. Воно саме так сталося”.

Погодьтеся, таке поєднання якостей не тільки унікальне, а й небезпечне для оточуючих. Сусідам простіше було б залишити українців наодинці з собою. Та ось біда, самим українцям нудно. І що? Висновок безрадісний? Аж ніяк. Діти мають властивість дорослішати. Народи теж. В умовах зовнішніх загроз процес іде швидко. Озирніться, суспільство змінюється.