«”Я це зробив”, – каже моя пам’ять. “Я не міг цього зробити”, – каже моя гордість і залишається непохитною. Зрештою пам’ять поступається» (Фрідріх Ніцше).

Власне, цими словами філософ описував феномен психологічного захисту – витіснення ганебних вчинків зі свідомості окремої людини. Внаслідок внутрішньої боротьби вона починає щиро вірити, що нічого подібного не коїла, або знаходить виправдання, повністю перекручуючи реальні спогади.

Проте зауважене Ніцше справджується і на рівні мільйонів. Історична політика (або політика пам’яті), тобто діяльність держави, спрямована на формування певного образу минулого у суспільства, працює за цим самим алгоритмом.

“Я це зробив” (Пам’ять/Історія): Об’єктивні факти, архівні документи та свідчення очевидців доводять, що нація чи держава у минулому вела загарбницькі війни, чинила геноциди, здійснювала депортації або влаштовувала штучні голодомори.

“Я не міг цього зробити” (Національна гордість/Державний міф): Офіційна ідеологія зазвичай будується на міфах про власну винятковість, святість та жертовність. У підручниках історії країна повсякчас прагне постати “визволителькою”, “культуртрегером” чи “невинною жертвою”. Визнати власні гріхи – означає завдати нищівного удару по національному самолюбству та легітимності чинної влади.

“Зрештою пам’ять поступається” (Цензура та переписування історії): Щоби зберегти “непохитну гордість”, держава вдається до явного чи прихованого переформатування колективної пам’яті. Реальні факти замовчуються, архіви закриваються, підручники переписуються, а незручні сторінки оголошуються “вигадкою ворогів” або “фальсифікацією”. Зрештою суспільство починає щиро вірити у вигадану, бездоганну версію свого минулого.

Яскравим прикладом є історична політика Росії, яку цей афоризм описує якнайкраще. Коли об’єктивна історія нагадує про пакти з Гітлером, окупацію Балтії, розстріл польських офіцерів у Катині чи загарбання України, імперська “гордість” заявляє: “Ми не могли цього зробити, ми лише всіх визволяли”. Як наслідок, історичну пам’ять у РФ зачищено на законодавчому рівні: Катинь знову намагаються списати на німців, архіви закрили, а за “неправильне” трактування минулого передбачено кримінальну відповідальність. Така державна політика заперечення власних гріхів заганяє країну у глухий кут, прирікаючи саме суспільство на нескінченне повторення найтрагічніших помилок минулого.