Принцип балансу сил у світовій політиці існує чи не з часів Античності. Донедавна наш світ був біполярним, а рівновага підтримувалася між двома головними гравцями – США та СРСР. Проте сьогодні ця система зазнає суттєвих змін.

Пройшовши крізь короткий період однополярності з домінуванням США, глобальна політика трансформується у багатополярну: виникають нові центри сили, насамперед Китай, а також потужні регіональні лідери – Індія, Туреччина, Бразилія. До того ж тепер баланс визначається не лише кількістю танків чи ядерних боєголовок. Усе більшу роль відіграє контроль над мікросхемами, штучним інтелектом, кіберзброєю та критичною інфраструктурою.

Вже є очевидним, що реальні військові, економічні й технологічні ресурси РФ не дозволяють їй претендувати на статус одного зі світових лідерів чи залишатися в клубі елітних гравців на рівних умовах. Оскільки російське керівництво виявилося до цього не готовим, воно замінило принцип балансу сил готовністю до ескалації та погрозами “бити вікна” задля досягнення мети. Такі агресивні маневри інколи дають короткочасний ефект, проте у довгостроковій перспективі це прямий шлях до нищівного фіаско.

Сьогодні політичний блеф перетворився на справжнє національне ремесло Росії. І в цьому є своя логіка: коли реальних можливостей для підживлення імперського міфу, до якого так звикло тамтешнє суспільство, просто бракує, залишається лише грати в покер – упевнено вдавати, що тримаєш у руках сильні козирі, хоча насправді там зовсім інші карти.