Carthago delenda est

Карфаген має бути зруйнований. Ця відома філіппіка Катона – не просто заклик до знищення ворога. Вона символізує непохитну волю та закликає до рішучої боротьби зі злом заради спільного блага.

Сьогодні всім очевидно: головним джерелом світового зла і постійної загрози для людства є Росія. Саме тому її повний демонтаж – це не агресія, а благо для планети. Такий крок захистить інтереси України, збереже глобальну демократію і врятує цивілізований світ. Якщо не зупинити цього агресора назавжди, він неодмінно розпочне нові війни проти сусідів. Причини такої поведінки можна аналізувати безкінечно. Проте реальність уже довела: сенс існування цієї держави та її головна національна ідея полягають у безперервному протистоянні з усім світом.

Розмови про розпад Росії часто викликають хвилю пафосних звинувачень у “русофобії” та спроби знищити 140 мільйонів людей. Однак ці лицемірні закиди свідчать лише про банальне небажання мислити. Згадайте долю населення Карфагена після його розгрому Римом. Чи писали античні історики про їхнє повне винищення? Зовсім ні. Більшість людей просто залишилася жити далі, як це часто трапляється в історії.

Тож подібні істерики – це свідома маніпуляція та підміна понять. Перекручувати слова про демонтаж імперії, прирівнюючи руйнацію державного апарату до винищення людей, можна лише навмисно. Коли розпався СРСР, його мешканці не згинули й не залишилися без майбутнього. Навпаки, колишні республіки здобули свободу й простір для розвитку. Зникнення російської державності та доля конкретних мешканців цієї території – геть різні речі.

Чергове пугало, яким нас активно лякають, – хаос, смута та міжусобиці після розпаду Росії, здатні відгукнутися наслідками й для сусідніх країн. Але хто саме сіє цю паніку? Переважно російські опозиціонери-втікачі, яких влучно й саркастично охрестили “хорошими рускіми” або “білими пальтами”. Їхня логіка цілком прозора: вони прагнуть позбутися Путіна, але відчайдушно намагаються зберегти свою “кормову базу”. Ці люди звикли до комфортного московського життя з його культурним різноманіттям та брендовими кав’ярнями. Проте сита столична буденність неможлива без жорсткого викачування ресурсів із регіонів. Увесь російський експорт – уральський метал, сибірська нафта, якутські алмази – працює лише на те, щоб 85% капіталу країни крутилися в Москві. Саме через страх утратити ці колоніальні багатства російська опозиція так запекло воює за збереження цілісності своєї імперії.

А чи справді виправдані ці страхи? Згадаймо розпад СРСР: нові незалежні держави живуть цілком нормально і не нападають на сусідів. Так, у Центральній Азії трапляються прикордонні суперечки, а Вірменія та Азербайджан мають тривалий історичний конфлікт. Проте загалом ніхто з них не планує загарбницьких воєн. Головним джерелом небезпеки для них залишається сама Росія.

Після краху імперії нові країни, що виникнуть на її уламках, теж зможуть налагодити життя. Головне – триматися якомога далі від Москви. А от на саму колишню столицю чекають скрутні часи. Сяйво розкоші згасне через брак грошей, але шкодувати її ніхто не буде. Жителі російських регіонів чудово усвідомлюють свій колоніальний статус. Для провінцій, з яких роками висмоктували всі соки, кінець імперії принесе значно більше вигоди, ніж утрат.

Щодо міжусобиць, то навряд чи умовна Південноросійська республіка воюватиме з Інгрією. Навпаки, їм доведеться вибудовувати торговельні зв’язки. Навіть місцеві керівники виявляться прагматиками й швидко збагнуть, що домовлятися значно вигідніше, ніж воювати. Немає причин думати, що умовна Новгородсько-Псковська республіка житиме гірше, ніж зараз, – адже гірше вже нікуди. А от шанси на зміни на краще точно з’являться. Можливо, цивілізація нарешті дійде й до глибинки, де її ніколи не бачили через концентрацію благ виключно в Москві та Пітері. Понад те, у деяких регіонах, як-от в Інгрії, може статися диво – постане справжня демократія.

У будь-якому разі Україні буде значно простіше будувати відносини з цими новими сусідами. Але найважливіше те, що реальної загрози для нашої держави вони вже не становитимуть.

На додачу до бідкання про 140 мільйонів населення, прихильники “єдиної Росії” часто лякають світ ядерною зброєю. Мовляв, у разі розпаду імперії та хаосу арсенали захоплять терористи. Але зачекайте – хіба вони не в їхніх руках просто зараз? Головні терористи вже сидять у Кремлі, б’ють ракетами по українських містах і погрожують знищити планету. Сьогодні саме Росія є тією єдиною державою, яка кинула всі сили на масовий терор.

Лякалки про те, що після краху РФ ядерний арсенал заберуть убивці й грабіжники, звучать дивно – адже нинішні господарі Москви нічим від них не відрізняються. Навіть якщо зброя дістанеться новим угрупованням, чи зможуть вони загрожувати США чи Польщі? Навряд чи. Найімовірніше, вони злякають хіба що сусіднього польового командира.

Понад те, здійснити запуск без кваліфікованих фахівців та злагодженої військової вертикалі неможливо. Обслуговувати такі ракети – надто складний і дорогий процес. Нові правителі регіонів скоріше поспішать здати боєголовки силам НАТО в обмін на гуманітарну допомогу, ліки чи політичні послаблення. Зрештою, відібрати зброю у дрібних банд чи приватних армій значно легше, ніж у ядерної держави зі статусом члена Радбезу ООН.

Аргумент про необхідність нагляду за ядерним арсеналом колись справді виглядав вагомим у розмовах із Кремлем. Проте після 24 лютого 2022 року ця логіка повністю втратила сенс. Російські ракети зараз підпорядковані настільки небезпечним і цинічним особам, що уявити когось гіршого просто неможливо. У їхньому розпорядженні ця зброя несе значно більшу загрозу для світу, ніж у руках потенційних керівників нових політичних утворень.

Звісно, розпад імперії може бути болісним, і збройні конфлікти цілком імовірні. Навряд чи все відбудеться так само відносно мирно, як під час демонтажу СРСР. Але ці ризики все одно значно менші за ті, з якими людство живе просто зараз. Саме тому цей сучасний Карфаген має бути остаточно зруйнований.

Чи це реально? Сама дискусія довкола цієї теми доводить, що ідея жива. Тут варто “подякувати” Путіну: попри всю свою дріб’язковість і підлість, він виявився чудовим могильником для власної країни й виконав більшу частину роботи з її самознищення. Навіть якщо він раптово зникне, а його наступники підуть на будь-які поступки заради порятунку, повернутися до колишнього стабільного життя їм не вдасться. Процес запущено, руйнація стала незворотною, а точку неповернення Росія вже перетнула.