Старе інтерв’ю Тімоті Снайдера, яке він дав 4 червня 2022 року французькому порталу “Mediapart”. Alexandre Bondarev переклав російською, а я стиснув головні думки сказаного.’

Російське вторгнення є наслідком знищення Росією власної історії та заміни реальної пам’яті міфом про свою невинність. Останні 100 років Україна залишається ключовою для європейського порядку, адже вона була центральною у планах Сталіна, Гітлера, а тепер – в імперській ідеї Путіна. Стабільність у Європі неможлива без повної інтеграції нею України.

Путін використовує традиційну колоніальну мову, але створює нову, радикальну форму російського колоніалізму. Його твердження, ніби України не існує, а українці є росіянами, виходить за межі навіть класичного російського націоналізму. На відміну від нього, Сталін визнавав реальність України. Він вважав її загрозою і придушував репресіями, але ніколи не заперечував її існування.

Історична пам’ять двох народів кардинально відрізняється. Українці пам’ятають Голодомор як організоване радянською владою винищення мільйонів людей. Натомість росіян виховують у переконанні, що тоді всі постраждали однаково, через що вони сприймають українську трагедію як безпідставні скарги чи прояви націоналізму.

Суспільства України та Росії докорінно відрізняються: перше демонструє єдиний опір та європейський вектор, а друге – пасивність і лояльність до влади. Ця розбіжність зумовлена рядом історичних чинників.

(1) Україна, на відміну від Росії, пройшла всі ключові етапи європейської історії: Середньовіччя, Ренесанс, Реформацію та бароко.

(2) Українська політична історія розпочалася у XVII столітті з козацького повстання, яке стало протонаціональним рухом із релігійними, мовними та економічними ознаками. Росія такого досвіду не мала.

(3) Український національний рух XIX століття орієнтувався на людей, а не на державу. Михайло Грушевський описував історію через культуру, мову та соціальні факти. Натомість російська історіографія завжди фокусувалася виключно на імперії та державній могутності.

(4) Сучасні суспільства України та Росії суттєво відрізняє мовне питання. Багато українців є двомовними та постійно переключаються між мовами, що розвиває гнучкість розуму. Існують громадяни, які спілкуються лише українською чи російською, але більшість гнучко адаптує мовлення. Наприклад, українські бійці часто говорять російською між собою, але використовують державну мову для командування та захисту від ворожої розвідки. Хоча війна посилила перехід на українську, після її завершення Україна в мовному плані може стати схожою на Швейцарію, де використання мови не визначає національність.

(5) Наступною відмінністю є глибока інституційна та ментальна децентралізація України. Українці сприймають політику як локальний процес, де успіх залежить від дій громад на місцях. Це чітко проявляється у веденні війни. Якщо в Росії сліпо виконують одноосібні безглузді накази з Москви, то в Україні президент задає лише загальний вектор. Завдяки цьому офіцери нижчої ланки та місцеві спільноти самостійно й ефективно реалізують завдання на місцях, демонструючи абсолютно інше розуміння військового управління.

(6) Досвід Другої світової війни демонструє суттєву різницю між народами. Українці постраждали значно більше за росіян, проте Росія намагається монополізувати ці страждання, що викликає роздратування в Україні.

(7) Погляди на радянське минуле також кардинально відрізняються: російський дискурс здебільшого змальовує Сталіна ефективним лідером, тоді як в Україні його однозначно вважають організатором жахливих злочинів.

(8) Історія XXI століття остаточно закріпила розбіжності між країнами. Попри всі труднощі, українці зберегли демократичні вибори та регулярну зміну влади. Натомість росіяни ні разу не змінювали лідера демократичним шляхом: Путіна призначило оточення Єльцина, і відтоді справжніх виборів там не було. За три десятиліття цей досвід сформував самосвідомість українців. Вони зберегли пам’ять про Помаранчеву революцію та Майдан, а також про свою здатність самостійно обирати союзників – досвід, повністю відсутній у росіян.

Це війна на знищення української нації. Український чорнозем протягом завжди був надважливим ресурсом для Польщі, Сталіна та Гітлера, через що країна регулярно ставала ареною воєн. Проте для Путіна економічні ресурси не є головною мотивацією, адже з фінансового погляду ця війна невигідна Росії. Це суто ідеологічна війна, заснована на запереченні існування України та вірі російського лідера у своє імперське призначення.

Справжня мета цієї війни – повне знищення української нації, держави та суспільства. Руйнування економіки, депортація жінок і дітей, убивства чоловіків, а також спалення бібліотек і архівів є продуманими елементами цього єдиного проєкту.

Блокування 22 мільйонів тонн зерна в чорноморських портах також не було першопричиною вторгнення. Проте в умовах конфлікту російський президент свідомо використовує продовольство як зброю, провокує глобальний голод, краде зерно для Сирії чи на продаж, що є ще одним інструментом для знищення українців.

Російські дії проти України є геноцидом у юридичному розумінні, оскільки повністю відповідають Конвенції ООН 1948 року, яка базується на намірі та діях. Довести намір у цьому випадку безпрецедентно легко. На відміну від злочинів минулого, Росія постійно й відкрито заявляє про свої геноцидні наміри на найвищому державному рівні та в ефірах телебачення, заперечуючи існування української нації.

Ліквідація нації не вимагає винищення абсолютно всього населення; геноцид визначається саме наміром знищити народ та конкретними діями для досягнення цієї мети. Публічне визнання намірів є унікальною рисою дій кремлівського режиму.

Практичні дії Росії також очевидні. Масова депортація українських жінок і дітей до Росії з метою ассиміляції є прямим порушенням статті II Конвенції ООН. Цей документ чітко визначає насильницьку передачу дітей з однієї національної чи етнічної групи в іншу як один із проявів геноциду.

Перемога України відповідає спільним інтересам, адже будь-який інший фінал послабить демократії, заохотить агресорів та збільшить ризик застосування ядерної зброї. Російський успіх став би катастрофою для світової безпеки. Наразі дипломатія не здатна замінити перемогу на полі бою – обговорення кордонів та угод стане доречним лише після воєнного виграшу України.

Іншою важливою причиною для перемоги України є майбутнє самої Росії. Досвід європейських країн, зокрема Франції, доводить, що відмова від імперського статусу дозволяє зміцнити країну, законність та процвітання. Поразка у війні дасть Росії шанс позбутися імперських амбіцій і стати нормальною державою.

Ця війна є битвою за незалежність України, постімперську трансформацію Росії та майбутнє європейської інтеграції. Без України мир на континенті неможливий, а ціна відмови від її інтеграції в Європу буде значно вищою за інтеграційні витрати.