Українці – діти Всевишнього. Частина перша

Ігор Тишкевич, білорус, що вимушено переїхав в Україну у 2015 році, невдовзі після переїзду опублікував нотатки, де поділився своїми свіжими враженнями від особливостей українського менталітету. Написав з гумором і добродушною іронією. Я тоді прочитав цей сторонній погляд на українців із задоволенням та зберіг запис. Зараз хочу поділитись його спостереженнями. Наводжу з певними скороченнями, але все одно як для формату Vmis’у багатенько. Тому ділю на три пости – як мені здається так буде краще, та ще й деяка інтрига буде.
                                    ♥   ♥   ♥
Почав він з твердження одного свого київського знайомого, що українці – могильщик імперій. І навів короткий перелік:
● Була Київська Русь. Вона переросла в подобу імперії. Де зараз Київська Русь?
● Потім були ВКЛ, Річ Посполита, Російська Імперія, Австро-Угорщина. Де ці держави?

Ба більше, навіть “маленький шматочок України” у складі країни стає першою раковою клітиною, що веде до розпаду. Згадайте міжвоєнні Чехію, Польщу. Та що казати, візьміть Велику Порту з її володіннями в Приазов’ї…

Також, із посиланням на іншого свого знайомого українця, провів паралелі між українцями та євреями, стверджуючи, що у Всевишнього є двоє дітей, два великих народи. Причому, якщо один рано подорослішав і показує, як треба жити, то шалапутне дитинство молодшенького трохи затягнулося. Але йому багато витівок легко сходять з рук.

     ✦ Неприйняття влади. Будь-якої!
Українець генетично не поважає владу. Будь яку. У принципі. Це було завжди. Що логічно. Українець знає, хто його тато. А тому природно, що будь-яка влада земна сприймається ним лише як прикре непорозуміння. Та що земна. Почитайте класиків. Для українця нормально скористатися чортом як засобом пересування. Або приїхати до імператриці за її чобітками, бо “Оксані закортіло царських черевичків”.

Українець, звісно, поважає співвітчизника, який “вибився в люди”. Але не відчуває до посади ані найменшого пієтету. Тому у разі конфлікту, властителю варто швидко самому “забитися в найглухіший кут”. Так безпечніше.

Українець – “молодшенький” Всевишнього. Іграшки та ігри в нього під стать походженню. Дитина в пісочниці будує замки. Українець допомагає зводити імперії. Народ видає плеяди великих людей, які працюють на благо чужого трону. Але так триває доти, доки українцю гра цікава. Якщо він занудьгував, то правителям варто молитися, щоб про їхню державу просто забули як про пісочний замок. Тоді вона повільно помре. Якщо ж ні – українець знайде причину розібрати потужну імперію по цеглинці за пару років. Привід особливий не потрібен: розорили сад, випили самогон, вкрали свиню, косо подивилися.

При цьому, як будь-яка молодшенька дитина, українець не винен. Навіть у мові цієї нації надзвичайно поширена безособова форма дієслова. У єврея Господь Бог запитує що “ти зробив?”. Той відповідає. І несе покарання. Діалог Всевишнього з українцем можна уявити по-іншому:

     На руїнах Кремля курить люльку українець. Голос з неба:
     — Українець, ти що з Москвою зробив?
     — Та звідки я знаю. Можливо її було зруйновано…
     — Ти?
     — А що відразу я? Вони битися полізли. Я ж легесенько відповів. А зараз ось сиджу-палю. Проте Москву… може хто інший її … того…

          Далі буде.