Антична література в духовній історії України

Відразу по християнізації на територію нинішньої України прийшла деяка література із Болгарії та від західних слов’ян. А за кілька десятиліть постали численні переклади візантійської літератури, зроблені вже у Києві. Існування цих численних, почасти дуже обсяжних перекладів, до яких, зокрема, треба віднести такі твори, як “Історія юдейських війн” Йосифа Флавія та “Хроніку” Амартола, показує наявність людей, що добре володіли грецькою мовою. Нею мусили володіти також “секретарі” численних грецьких ієрархів на Русі, що мали перекладати грецькі писання митрополитів та єпископів на слов’янську мову: згадаємо хоч би такий цікавий твір, як “Посланіє” митрополита Никифора князю Володимирові Мономаху, для перекладу якого треба було знати не лише актуальну грецьку мову, а й основи філософічної термінології.

В Галицько-Волинських землях вже в XIII–XIV століттях латина в деяких випадках стає мовою дипломатичних зносин. Але тільки духовні інтереси доби Ренесансу могли побудити до знайомства не лише з канцелярською, “діловою” мовою, а й з її колишніми носіями, зі старим Римом, з його культурою та літературою. В XVI ст. в Польщі починається розквіт ренесансної культури, що захоплює й русинські кола. Збільшується кількість поїздок на навчання до закордонних університетів, де викладання йшло на латині. Як в самій Польщі, так і на нинішніх українських землях постають школи, де античні автори входять до навчальної програми з вивчення латинської мови.

Така “латинізація” культури викликала певний спротив православних, що призвело до пробудження у них інтересу до грецької: “братські” школи та Острозький колегіум кладуть в основу навчання слов’янську та грецьку мови. Але ані нові переклади з грецької мови, ані славетна граматика “Адельфотес” не змогли перемогти латинську як основну мову науки та культури. Хоча в підвалинах освіти лежала засада тримовності (слов’янська, грецька, латинська), основною стала саме остання. В Київській академії Петро Могила, перевівши навчання в ній на латину, лише закріпив той стан речей, що утворився до нього.

Саме тоді починається не лише ознайомлення з латинською літературою, але й постають численні твори місцевих авторів латинською мовою – підручники, богословські книги та зразки поетики (в програму навчання входило і практичне оволодіння віршуванням). Знання латини було необхідністю для подальшої освіти, бо всі вищі курси – риторика, філософія, богослів’я – викладалися виключно латинською мовою. Нею повинна була володіти кожна освічена людина, і ця освічена людина також повинна була читати латинську літературу. І Гоголь у своєму “Тарасі Бульбі” недарма змушує Тараса згадувати Горація…

Латинська література стає звичайним, щоденним читанням, впливає на літературну творчість, зокрема на так звані “козацькі літописи”. В листуванні освічених людей зустрічається багато цитат латинських авторів, зрозуміло, з пам’яті; Сковорода веде свою кореспонденцію латинською мовою.

Між старими часами та XVI–XVIII віками була, зрозуміло, велика різниця. Початкові відомості про античність не викликали безпосереднього знайомства з античною літературою, а в XVI – XVIII віках свідомо прагнули такого знайомства. Безперечно, з сучасного погляду це безпосереднє знайомство було недостатнім, але значення античності в українській духовній історії не можна применшувати, а тим паче – ігнорувати. Неспроста ж новітня українська література почалася з алюзій на античну літературу, хоч би і в формі травестій Лобисевича, Котляревського та Гулака-Артемовського…

     За мотивами “Антична література в старій Україні”.