Поняття “права людини” варто аналізувати через значення кожного окремого слова в цьому поєднанні. У такому контексті “право” визначає межі допустимого поводження з особою, а також те, на що вона може претендувати для задоволення власних потреб. Чомусь стало звичним вважати, що ці преференції належать кожному автоматично, просто за фактом народження. Їх сприймають як щось дароване Богом або природою. Виходить, що права існують самі по собі, ніби сонце чи зірки в небі, і їх не потрібно підтверджувати гідною поведінкою чи вчинками.

Насправді реальні права громадянина закріплені виключно законодавством його власної держави. Окрім того, людина має добровільно обмежувати власні свободи, зважаючи на панівні в її суспільстві моральні та етичні норми. Терміни на кшталт “всеохопні” чи “міжнародні” права є не лише безглуздими спекуляціями, а й інструментами політичного маніпулювання. Жодні наддержавні інституції не здатні фактично визначати ці права, хоча вже намагаються карати за правопорушення. Це є втручанням, адже подібні функції належать виключно державі. Кожна країна має власний перелік прав як невід’ємну частину своєї Конституції. Це і є реальність. А боротьба за розширення цих прав є внутрішньою справою лише громадян конкретної країни.

Нарешті, делікатне питання самого визначення терміна “людина”. Homo Sapiens, або людина розумна, – це класична дефініція Карла Ліннея, сформульована ще у 1758 році для конкретного виду приматів. Це формулювання є комплексним і досить суворим у своїй вичерпності. Логічно припустити: якщо істота позбавлена розуму, вона вже не цілком відповідає цьому опису. Інше англійське поняття Human тісно переплітається зі словом Humane, яке відрізняється лише однією літерою і означає “гуманний” чи “людяний”. Якщо ж суворо дотримуватися семантики, то особу, яка не проявляє ні розумності, ні гуманності, важко назвати повноцінною людиною. Навіть за умови, що з її суто біологічними чи зоологічними ознаками все гаразд.

Для ілюстрації цих семантичних роздумів варто звернутися до реальності. Уявіть терориста, який вдирається до оселі та жорстоко вбиває ножем жінку з двома дітьми прямо в ліжках. Це “еталон” розуму та людяності. Після арешту його судять за гуманним законом, що виключає страту. Згодом міжнародні правозахисники, які пильно стежать за комфортом кожного в’язня, починають вимагати для нього кращого харчування, частих зустрічей із рідними, освіти та розваг. Але виникає логічне запитання: за якою саме ознакою цього вбивцю взагалі вважають людиною? Хіба хтось стає на захист прав скажених тварин? Як виявляється, у сучасному світі захищають навіть тих, хто давно втратив людську подобу.

Ще один приклад: терористи, схоплені зі зброєю безпосередньо під час бою, опиняються за ґратами. Одразу здіймається галас, мовляв, це жахливо, адже немає прямих доказів що вони стріляли чи вбивали. Через це засудити їх нібито неможливо, тож лунають заклики звільнити “страдників”. Це типова картина сучасної міжнародної діяльності у сфері захисту прав. Хоча справжньої роботи в цій галузі – безліч. Проте погодьтеся, захищати реальні права в державах, які щедро спонсорують ці самі організації, – завдання вкрай незручне та складне.

Не варто щоразу автоматично обурюватися, коли чуєте про порушення чиїхось прав. Спершу слід ретельно з’ясувати всі обставини. Цілком імовірно, що факту утисків не було, йшлося зовсім не про права, а самого фігуранта важко навіть назвати людиною.