Існує давнє переконання: перші кроки в науці роблять людину атеїстом, проте серйозне занурення в неї повертає до віри. Багатьох дивує, як видатні інтелектуали поєднували науковий пошук із глибокою релігійністю. Пояснення криється в самому процесі пізнання.

Спершу наука дарує відчуття всемогутності. З’ясовується, що природні явища мають логічне пояснення, хвороби – біологічне коріння, а всесвіт працює за чіткими правилами. Виникає ілюзія, що кожен аспект буття можна прорахувати.

Однак згодом картина світу стає складнішою. Чим детальніше ми досліджуємо мікросвіт чи космос, тим більше виникає запитань. Час виявляється відносним, матерія – непередбачуваною, а природа свідомості взагалі не піддається математичним моделям.

Саме в цей момент дослідники гостро відчувають межі пізнаваного. Це не обов’язково класична релігія, а радше глибоке розуміння, що реальність значно масштабніша за будь-які розрахунки чи теорії. Одні знаходять відповіді у вірі, інші визнають, що істину неможливо осягнути до кінця, а переконані атеїсти втрачають колишню категоричність. Зрештою, наука спочатку вчить ставити під сумнів старі міфи, а згодом – і власну непогрішність.