Ще я прискіпливо і занудно читаю колег.
Оце подолала “Аврору Бореаліс”, і лишилася нещасливою.
Це такий грубас на 800 сторінок, і в ньому два ОДНАКОВІ романи, які відрізняються тільки часом подій. Ніякої особливої гри, “надсюжету” в їхній парності немає, хіба що вони сукупно охоплюють всі варіації казкового квеста (брат, батько, прекрасна діва).
Фабула в обох текстах спирається на казку про підземне царство і ув’язненого там родича, побратима або царівну, яких треба знайти й визволитися разом із ними, подолавши при цьому відьму (давнє жіноче божество).
Автор, талановита й чуйна людина, цей сюжет намацав (судячи з того, що він за ним ДВА романи написав, це може бути і якийсь персональний езотеричний досвід, але я в такі штуки не лізу, просто зазначаю, що досвід такий вірогідний, і вплив може бути дай боже, там і трьома романами не відкараскаєшся, подорожі в Лоно - це таке… вони все життя змінюють, і я не про секс зараз)… але йому, здається, хтось сказав про шлях героя, але не сказав, що в архетипічному сюжеті не можна мінятися квестами (свій узяв - неси до кінця, а чужого не роби, вийде кака й муть, і послаблення і взагалі нічого не вийде), і що “царівна”, коли, власне, вирішує за ГГ-квестоносця, що йому робити, сильно шкодить сприйняттю цього героя… а головне, автор чомусь вирішив, що з Лона можна вийти просто так. Ну, в житті буває по-всякому, але ж у тебе, курча ляга, жанровий роман!!!!! У романі, як і в казці, герой не може просто сказати: “Бувай собі, Велика Матір, я пішов, пасіба за глюки й досвід, було приємно познайомитись”. А навкруги стоять типу страшні культисти (які раніше героя схопили, прив’язали до стільця в гаражі, нагріли водички на електрочайнику… І НАПОЇЛИ ЙОГО ЧАЙКОМ І ТОРТИКОМ НАГОДУВАЛИ, бо у нього день народження, я не брешу, свята сила ясна, так все й було) і таки тіко мимрять: “Ну, значить, така її воля…”. Бо Велика Матір, якщо вона зла, це сама Калі, а не що-небудь тобі благосне і добреньке…
А ще Максим Гах з доброго дива цитує Пастернака і пару раз, якщо я не помиляюся, підморгує в бік Стругацьких.
Всі ми виросли на них.
Але конотації з рускім міром там такі, що я б, особисто, не чіпала те надбання. Нехай лежить там, де впало.

І при цьому десь чверть книжки - це щемні, прекрасно написані сцени туги за дитинством, за миром, спокоєм, за зручним і затишним світом. Вони дуже, дуже живі і правдиві (загалом у автора там все дуже живе і опукле). Правда, ще десь відсотків двадцять - це фансервісні штуки, типу раптового сторінок на сто янг-едалт роману про шкільне кохання одного з героів (аааааа, в часи Вавілону початку Ахеменідів, в многонаціональній школі, де хлопи вчаться разом з дівчатами, ааааааааа!!!! як це розбачити!), сцени сексу (кострубаті, як на мене, а ще там героям амазонки роблять сну-сну), незрозумілі особисто мені з сенсового боку вставки філософського штибу (бо філософія там доволі очевидна й нічого такого особисто про світ не розкриває, а навіщо ще цей епізод в романі з тими двома жуліками-філософами, які завадили героєві стрибнути зі статуї імператора — я так і не зрозуміла; завадити стрибнути можна було й якось ще, а не в такий манєр, який обернувся ще двадцятьма сторінками ні про що таке вже й конкретне). А ще там є робосекретарка, дуже мила, яка покінчила з собою від нещасного кохання до головного героя! Боже милий, та за що!

Підсумовуючи, скажу, що і заявка була серйозна, і автор в цілому не такий, що не може (а на тлі загальному так взагалі може дуже добре, і пише дуже добре чисто по техніці й по емоціям). Але так-то загалом, здається, текст пересилив автора вчергове, як ота панночка Хому.