Після сотої сторінки “Аврори Бореаліс” я змирилася з сорочим мозаїчним світом (накладаючи на нього туристичні картинки, оскільки дія там то в Римі, то в Афінах, то на острові Егіна, то ще в якихось екзотичних для України краях), а після того, як давньогрецький коваль запалив люльку (!) з коноплями і духмяними травами (коноплі пан Максим ретельно називає “каннабісом”, це так як би тютюн називали “нікоцианою”) - і поготів змирилася, бо зрозуміла, що авторові таки, можливо, хотілося, аби комусь з читачів було в цих світах знайомо-зручно, але явно не мені — і почала просто насолоджуватися текстом як таким.
Бо як такий текст — особливо на нинішні буремні часи відсутності редагування на всіх рівнях практично — прекрасний.