Після третього чи четвертого читача, які мені закидають одні й ті самі “вади” тексту, я зрозуміла просту і доволі болючу штуку.
Є просто купа людей, які абсолютно не зчитують сенсову сторону роману, а вона важлива.
Це роман сенсів, в ньому конфлікт будується навколо сенсів… і тому, наприклад, читачка, яка під “конфліктом” розуміє тільки протистояння двох персонажів, не бачить в тексті конфлікту взагалі.

Є і ще одна дивна для мене реакція.
Читачка, яка звикла до одномірних фантастичних світів (де часто і держава-то одна на цілу планету, аби не морочитись), не може зрозуміти, як побудований “вертикальний” світ - хоча у мене є описи і Середнього світу, і Нижнього, ну а Верхній жителю офісного Києва уявити не важко. І от же ж прикольно: нікого не дивує, що в Києві співіснують, скажімо, Печерськ і Троєщина, авта за півлимона доларів і люди, що їдять з помийниці, але у світі фантастичного роману все має бути одновимірним! Інакше світ не складеться! “Як у світі, де пацюк є хорошим обідом, можуть існувати незалежні суди?”

А як у світі, де йде Третя Світова, може існувати Міжнародний суд у справі малазійського “Боїнга”?
Але існує, працює, робить свою справу.

Мій світ не погано зроблений і не “недописаний” - та ж читачка, що закидала мені суди у постапокаліптичному світі (який гостру фазу пройшов півстоліття тому), пише: “не вистачає якихось пари рядків” - та ну боже милий, мати василева, ну придумай вже ти собі ті кілька речень! Це ж явно не ключові питання не прояснені, а якісь деталі, їх можна і навіть треба домислити :)

“Чому ви не прописали, що Умо робив півтора роки в Нижньому світі”?
А навіщо?
Це НІЯК не наближало його до його мети - влитися в суспільство марсіві. Він, викресливши себе емоційно зі суспільства людей, фактично відбував там час, вичікував, і для ГОЛОВНОГО сюжету роману ці півтора роки нічого не давали. Коротке резюме я даю потім в кількох місцях, і для ЦЬОГО роману - досить. Працював на звалищі, потім на місцевого мафіозі, мав за ворога іншого такого ж, зрештою при першій же можливості добився дозволу супроводжувати Лінзу, яку Пей повертає на базу, і зміг залишитись з марсіві. Бо хотів саме цього. Змінити як не ідентичність, то приналежність.

“Умо діє не з внутрішньої мотивації”.
ХАХАХА.
Він тільки з внутрішньої мотивації і діє. Виключно. І ця мотивація простая і ясная - виправити кривду. Бути камінчиком у дверях політиків. Змусити людство спокутувати гріх, але не смертями за смерті, а через співпрацю і визнання ІНШИХ.

“От Лінза така яскрава, чому про неї так мало”
Тому що вона, при всій яскравості - персонажка другого плану. Концентруватися на ній - то написати інший роман.

В романі направду безліч “слабких місць”, але вони в іншому. Коли треба зв’язок і хайтек, то є зв’язок і хайтек, а коли треба розруху і пипець, то не є - і при цьому часто в одному й тому ж місці :)))) (суди і пацюки у мене все ж таки рознесені в просторі) :) Працює вхід на таємну базу марсіві десь на дуже дуже відлюдному острівцеві. Дивним чином працює металургійний завод при (вочевидь) тяжко порушених виробничих ланцюжках (направду жодної металургії в такому світі не має буть, бо це непідйомно важка штука… ) ну і плюс існування Заводу означає, що його функціонування, скоріше за все, не переривалося в ці пекельні роки, бо “козлів” у домнах не сталося… Дивно не те, що Умо зберігає телефон, за яким його можуть відстежити (хоча навряд чи, бо відстежують за чіпом, який точно в тілі, а телефон може бути в руках у будь-кого), а те, наприклад, що співробітник “притулку з обмеженими можливостями” не здає його поліціянтам, побачивши підпис…
Всьому цьому можна знайти пояснення, щоправда, ну просто для мене це “слабкі” місця :))))
Але читачі бачать слабкість абсолютно в іншому, а тих сильних сторін, заради яких я пахала сім років, напружуючи не надто вже й спритний свій розумішечко, - не бачать.

Одним словом, цікавий виходить досвід для мене :)