Про сенс життя і смерті
Це запитання старенький Trim_c задав росіянам. Тому я не став відповідати на нього у коментах, бо звернено воно не до мене, бо ж, дякувати богу, я не москаль :).
Але, якщо серьозно, то відповідь на нього має надавати, хоча б для себе, кожна людина. Життя - непередбачувана штука, і краще таки рішення приймати не в той момент, коли не приймати його вже не можна, а часу на роздуми вже нема, а заздалегідь.
!(1)
Путін, нібито цитує Висоцького, але сенс у нього зовсім не той, що вкладав Висоцький у свою “Вершину”. Бо Висоцький - про те, чи варто платити своїм життям за спробу людини перемогти сили природи, а Путін намагається виправдати смерть тих, хто своє життя обміняв на гроши та на можливість безкарно вбивати, ґвалтувати та грабувати.
І все ж таки - чи можна взагалі порівнювати “вартість смерті”, чи взагалі морально міркувати категоріями “краще, ніж від водки та застуд”, чи може всі ці сенси стосуються тільки питань життя, а в смерті всі рівні?
На мою думку, найкращу відповідь на це надав Віктор Суворов у пролозі роману “Контроль”:
!(2)
!(3)
!(4)
Коли я вперше це прочитав (ще у 90-х), мене це одразу зачепило. Бо таки були часи, що вимагали іноді над цим думати. І за всі тридцять років після того, підстав для перегляду правильності цієї максими я не знайшов.
Це не значить, що людина має як самураї, шукати красивої смерті, легко відмовляючись від життя. Це значить, що боротьба людини за те, щоб правильно жити, не закінчується в той момент, коли шансів вижити вже нема. В цей момент настає останній, контрольний етап - правильно вмерти.
Іншими словами, але теж дуже точно, це описав Володимир Дудінцев у “Білих шатах” - порівнюючи таку людину із Гамлетом, якого вже поранено отруйною шпагою і саме в цей момент Гамлет стає остаточно вільним. Його вже не стримує ніщо, ані страх, ані сором, ані меркантільні резони, і саме в цей момент він стає справжнім, бо щезають підстави прикидатися кимось, або приховувати своє справжне, себе справжнього.
Я багато разів намагався уявити себе в ситуації, коли десь на темній вулиці банда покидьків нападає на мою родину і настає той самий момент істини, коли я маю знайти в собі сили, щоб діяти як Настя Жар-Птиця - кинутися на садиста та зубами перекусити йому ногу, якою він топче мене. І десь в глибині себе я так і не міг остаточно впевнитися - чи зможу.
Може саме це і стало одною із ключових причин того, що в лютому 22-го я пішов до військомату. Не єдиним, але одним із найголовніших.
Я дуже добре памʼятаю настрій всіх хлопців мого дивізіону в ті часи. Ніхто тоді не планував повернутися, ніхто і ніколи навіть слова не згадував про те що “а от після війни…” І все ж таки ніхто з нас не йшов на війну, щоб загинути.
Ми не йшли, щоб помирати, ми йшли, щоб вбивати. Вбивати тих, хто своїм мерзенним чоботом розчавлює нашу країну і наше життя та бʼє тим чоботом в голови наших жінок та дітей. Ми не вірили, що зможемо вбити їх усіх, але ми знали, що маємо вбити хоча б одного. Або хочаб перекусити йому тую ногу.
І як би я на намагався бути обʼєктивним у цих роздумах, але я не бачу жодних параллелей між нами та росіянами.
В Україні мільон чоловіків пішли на війну добровільно. Не за гроши. У перший місяць ми й гадки не мали, що в ЗСУ платять зарплату та бойові - для нас, цивільних, це стало повним сюрпризом, бо ми звикли вважати що військові завжди отримують якись ганебно низьки гроши.
Та що там спогади про 22-й, ідеальний експеримент було поставлено Зеленським, коли на настирливі вимоги “Європейських партнерів” він все ж таки зробив пропозицію молодятам 20-25 років, запропонувавши мільон гривень тим, хто підпише контракт. Наскільки мені відомо на всю країну не знайшлося і 500 чоловіків. У РФ вдвічи більше підписують контракт щодня.
Тож є різниця.
Загинути на своїй землі, захищаючи свою країну, свою родину, свою свободу, своє почуття гідності - дійсно краще, ніж від водки та застуд.
Загинути на чужині, за гроши, в компанії зеків - вбивць та ґвалтівніків - не краще. Я так думаю, що краще б було від водки та застуд.
А ще всі ці роздуми мої стосуються не тільки війни.
Оцю межу “коли мене вже зачепили отруйною шпагою” - має проводити для себе кожна людина.
Життя треба любити, за нього треба чіплятися, боротися до кінця.
Але якщо вже так сталося, що жити далі немає можливості - треба правильно вмирати.
Памʼятаєте дурепу, яка десь у РФ спалила себе тому, що її довели до самогубства ФСБ-шники чи менти?
Це - ідеальний приклад того, як людина не змогла померти правильно. Бо треба було не себе саму спалювати. А того ФСБ-шника спалити. Якщо хочешь - то разом із собою.
У цьому випадку твоя смерть принесла б людству добро. Не тільки тому, що однією сволотою стало б менше на світі, а ще й тому, що інша сволота замислилася б про те, що “є справжній суд, який купити неможливо”.
А коли дурепа спалює себе - то зло перемагає. Воно залишається безкарним і розмножується. Я навіть не здивувася, коли узнав, що донька цієї дурепи з часом стала упоротою Зетніцею.
Чомусь я думаю, що цього б не сталося, якби її мати вчинила так, як героіня роману Віктора Суворова - кинулася б на чобіт садиста, зламала б йому ногу та зубами потрощила б кістки.
Живіть довго панове. Довго і щасливо. Але про смерть думати треба. Щоб в житті помилок не наробити.