Як я не став “чорнобильцем”.
Я вчасно народився. Нічого резонансного в історі нашої країни не пропускаю. Чорнобиль я застав в армії. Звичайно ж - у військах хімічного захисту. Прямісінько на посаді командира відділення дозиметричного контролю.
І наш підрозділ кинули туди у першу чергу. Але без мене.
Тому що особивй склад підняли по тривозі і відправили протягом кількох годин а я того ранку був в наряді - бо склади хімічної зброї (якої у СРСР офіційно “не було”) ми охороняли самі, а зняти чатових з наряду не можна навіть за таких екстремальних обставин. І весь той місяць, що мої хлопці були на ЧАЕС, я з відділенням що залишилося, чергував на Київській трасі та перевіряв колеса автівок що їхали звідти і заганяв їх на дезактивацію коли вони “фонили”.
Тоді не було мобілок, соцмереж, та й взагалі наше покоління - воно так ц не стало дуже вже “цифровим” і я не з усіма своїми солдатами підтримую звʼязок. Але ніхто з тих з ким я спілкуюся чи про кого знають вони і досі не отримав ані променевої хвороби, ані будь яких інших наслідків ураження радиацією.
Бо ми боялися радіації і нас навчали боятися її правильно. Ми мали шикарні захисні костюми “Л-1” (а не опудало ОЗК як вся армія має і досі), зручні модернові протигази із панорамним склом заміст сірих хоботів у яких і годину провести неможливо, ми знали що не можна під час роботи в зоні палити чи їсті, ми знали як проводити дезактивацію.
Думаю, це наших хлопців і врятувало.
З усіх “чорнобильців” , що я зустрівав потім, найчастіше бачив хворих серед цивільних людей, яких заганяли туди вивозити грунт чи виконувати інши роботи. Тобто тих, кого кинули не навчивши.
Тому зайняття по радіаційній безпеці у своєму дивізіоні я почав проводити ще з весни 22-го. Сам, без наказу. Просто тому що міг це зробити і вважав правильним.
Я ніколи не вірив в те, що Путін наважиться застосувати ядерку. Але після лютого 22-го я вже остаточно зрозумів, що готуватися треба до всього. Навіть до того, чого не може трапитися ніколи.