“Страдающее средневековье”
В мене є емпатія. Правду кажу.
Я можу відчувати біль іншої людини, як свою.
Мені здається, що всі, хто пішов воювати добровільно навесні 22-го її мали, інакше б просто не пішли. Суперечило б ключовим інстинктам людини.
Навіть під час війни я не міг примусити себе дивитися відео “майора Позднякова”, де Вольнов глузує з родичів загиблих росіян (тобто тих, про кого він каже їм що вони загибли), розповідаючи їм як “кишки розкидало на вісім метрів”. Я не засуджував тих, хто дивиться та лайкає, але сам не міг.
Мені взагалі важко дивитися, коли людина плаче.
Але наразі коїться щось незрозуміле. Моя емпатія чомусь не вмикається.
ТГ -канали заповнено тисячами ридаючих росіян. Вони щиро страджають, вони плачуть, ані жінки ані чоловіки не можуть утримати сльози, в них - горе!
Велике горе!
В них майно згоріло!
!(1)
!(2)
!(3)
Сука, падло, йобана нелюдь, ну як так можна???!!!!
Жодна тварюка не ридала над загибелью пасажирів Боінгу , де було чимало дітей, жодна паскуда не ридала бачачи Бучу, та що там - ви, покидьки, навіть над своїми чмобіками не плакали. Вже біля півмільона ваших співвітчизників подохло в загарбницькій війні невідомо за що, а ви не плакали….
Я не бачив жодної пики, яка б реально заплакала в день смерті Навального.
А от коли майно згоріло…
Ми просто різні біологічні види.
Еволюційно ми менш споріднені ніж неандертальці та сапіенси. В нас абсолютно різні образ мислення, менталітет, традиції, звички, правила поведінки, в нас мабуть і конструкція мозку різна.
Я плакав за все своє життя може разів чотири.
Двічи - коли втрачав близьких людей. І ще два рази - коли дивився фільм. Навіть скажу які - “Ати-бати, йшли солдати” та “В бой идут одни старики”. Так, я здатен відчути чужий нестерпний біль навіть коли його грає актор у кіно.
Але я просто не уявляю щоб я плакав, втрачаючи барахло.
А я його втрачав.
Я дуже часто втрачав десятки тисяч доларів за день - бізнес є бізнес.
Тричи в житті я втрачав не купу шмоток на складі, а взагалі впрактично все майно.
Перший раз - у 2002-му, коли я став банкрутом, і мої борги складали космічну суму, яка в рази перевищувала мій річний доход.
Другий раз - добровільно, коли я розлучався із дружиною. Я залишив їй все майно, забравши тільки одну автівку. Так нас виховували - покоління Х.
Третій раз - війна. Я втратив і бізнес і гроши і хату і офіс і обладнання лабораторії і клієнтів, з якими я вже не міг продовжувати працювати і команду, яку я збирав роками - ну от просто все. Я втратив все у 56 років, коли шанси відновитися вже чесно скажемо, невеликі.
Я не те що не плакав, я навіть не думав про це. Мені було про що переживати - чоловік моєї доньки вже у березні тримав орків під Київом із гранатометом на плечі, а мій син та молодший брат моєї дружини вже бігали кроси у Старичах, поки я сам клеїв нашу першу “Фурію” із уламків (бо єдине що нам надали для тернувань - це поламану розбиту пташку, яку ми самі змогли довести до ладу та на неї і вчитися).
Права була Настя Дмитрук. Не просто права - її Бог надихнув на ці слова “Никогда мы не будем братьями”
Ніколи.
Ніколи я не зрозумію цих людей. Ніколи вони не зрозуміють нас.
Мене вражало як у 2004-му а потім і у 2014-му сотні росіян з витаращеними очима наполегливо запитували нас “І навіщо ви зробили той майдан? Де ж ваши “європейські пенсії та зарплати? Дивиться як тепер у вас подорожчав газ…”
Я разів сто намагався пояснити їм, що майдан - це не про харчі, не про гроши і не про пенсії. Це - про свободу.
Але потім перестав. Бо мені стало ясно, що вони ніколи цього не зрозуміють. В їх головах такого слова взагалі не існує. Як сліпий людині неможливо пояснити що червоні штани не підходять для ділової зустрічи із банкиром, так і росіянам неможливо пояснити за що вмирають українці.
Бо в їх системі цінностей є тільки гроши, їжа, шмотки.
Найнижчий рівень піраміди Маслоу.
А над ним - бетона стеля.