Цікавий прояв ПТСР :)
Подивився я ще раз “Падіння чорного яструба”.
Перший раз дивився до війни. А другий раз - зараз.
Таке враження що зовсім інший фільм дивишься. Бо сам я став іншим і на все дивлюся іншими очима.
Автоматично фіксуєшь усю кіношну дурню - типу ведення бою методом “кулемет в однієї руці, автомат у другої” :).
!(1)
Кожен наказ командира бійцям сприймаєшь не по тому як артистично він здвигає брови та додає металу в голос, а по тому - наскільки таке рішення відповідає реальній бойовій ситуації. І навіть “а чи став би я його виконувати?” Да, панове - усі оці “накази не обговорюються, а виконуються” - то буває тільки в кіно. На війні не завжди просто добитися від підлеглих виконання наказу, особливо якщо це наказ йти на смерть.
До речі про рішення…. сама фабула - зразок кретинизму. Відправити невеличку групу десанту в центр міста нафаршованого бойовиками із гранатометами, та ще й зависати тими “Блек хоками” над вулицями - а потім дивуватися що супротивник нарешті здогадався із гранатомета збити того “хока” :) Але це ладно, якби сюжети писалися б на підставі логіки та здорового ґлузду - було б нудно кіно дивитися.
Головне ж, що мені цікаво - чи пройде в мене той сіндром - у фільмах про війну кожен раз ставити себе на місце солдата, аналізувати помилки та розумні рішення, уявляти себе там і обирати собі отптимальну позицію в стрілянині?
І це ж я - інтелігенція із артрозвідки… Що вже казати про піхотинця.