Останній абзац.
“26-річний Герой України підполковник Максим Данильчук очолив 47 окрему механізовану бригаду ЗСУ “Магура”. https://www.pravda.com.ua/news/2025/09/19/7531548/
Особисто я - двома руками “за” те щоб ми просували молодь на керівні посади як в ЗСУ так і в цивільній владі. Нам треба очиститися від старого гнилого ментально совкового бруду. Для мене це було одним із суттєвих важелів, коли я приймав рішення голосувати за Зеленського. І зараз, коли на мою дуку Зеленьского категорично прийшов час міняти - я і думки не маю про заміну його на протухлого “сивочолого” лицеміра, чи засушену воблу Юлю.
Треба йти далі, треба шукати енергійну та креативну молодь.
Але оце мені дуже не подобається.
В 26 років на війні людина безумовно може чесно заслужити багато нагород своїм героїзмом, і навіть присвоєння позачергових звань - теж.
Але “командир бригади” - це не нагорода і не відзнака.
Це посада.
Це - відповідальність за життя тисяч солдатів.
І за ділянку фронту (а значить і за долю країни).
Мені складно зрозуміти де, коли і як цей хлопець міг би встигнути надбати необхідні знання та навички для керування таким великим підрозділом.
Мені не подобається, що розповідаючи про це призначення журналісти роблять акценти на героїзмі людини.
Героїзм - це якість особистості, він не допомагає людям приймати розумні рішення (коли вони ризикують не своїм життям а життям тисяч бійців своєї бригади).
Не можна використовувати призначення на посади як заохочення. Бо це може вартувати великих втрат.
Нам безумовно потрібно продвигати на керівничі посади молодь і позбавлятися старих “совков” у генералітеті. Але не треба робити молодість та особистий героїзм єдиними крітеріями для просування на посаду.
А головне, що мені не подобається - так це останній абзац у статті “УП”. Бо, здається, він багато чого пояснює.