“Біжим заради перемоги”
Війна, схоже, насправді зайшла в глухий кут і рутінизовалася. Бо те що я бачу в тилу - утворює відчуття дурдому. Бог з ними вже - з мордоворотами, яки гріють пузо по ресторанах, поки ми воюємо. Мене це вже давно не торкає. Бог з ними - за палаццо керівників місцевих вйськоматів. І з морем звукового лайна на “радіо Байрактар” - на сто відсотків переповненого самим дешевим кітчем, ненабагато кращим за “труба ето значит труба”, яку виблювала нещодавно Циганова.Маразм квітне та розширюється. Вони вже “бігуть заради перемоги”.
“Беріть участь у найбільшій біговій події Дрогобича, біжіть заради Перемоги – ваша медаль вже чекає на вас!”
І це не тільки в Дрогобичі - вони по всій Україні бігають….
Саме зараз я сиджу в машині і чекаю поки вони пробіжуть …. Втрачаю час. Частину своєї так довго очікуваної відпустки. Втрачаю на те щоб дивитися як десятки здорованів біжуть. Не від ТЦК (їх поліція охороняє), не на будівницьтво обороних споруд, не у військомат в чергу добровольцями - вони просто біжуть по центру міста, блокуючи рух, а щоб ніхто їм не дорікав у цьому, вони обвішалися транспарантами що біжуть вони не просто так а “заради перемоги”.
Той самої перемоги, якої найближчим часом просто не буде. І не буде її саме тому що в нас їх виявилося дуже багато - тих, хто готовий заради перемоги біжати, танцювати, співати, сувати хабаря, жрати і пити, аби тільки не воювати і не будувати.
Сам факт, що їх багато - не така вже і біда. Біда в тому, що наша дурна влада це вирішила ще і підтримати.
Причому наша владе це не сама придумала.
Робити всіляку показушну хрінь щоб сподобатися керівницьтву, спричиняти незручності людям, заради тупих і нікому не потрібних “акцій” - це ще зі сталинскіх часів в нас культивувалося.
От як чудово це описано в “білих шатах” у Дудінцева:
и увидел его бывший дом и над аркой огромный известный всем портрет Сталина. Вождь стоял там на белом фоне в шинели и сапогах, и в распахнутом шлеме-буденовке со звездой.

“— Они же, бедные, там третий день в темноте сидят. И еще дня три будут. Чувствуешь? Вот послушай.

И он начал декламировать вполголоса. Как будто мягкий низкий ветер выдувал на ухо Федору Ивановичу слова:

Я — дитя условий коммунальных,
Мне окно, что солнышко, — так нет! —
Каждый праздник пожилой начальник
На окно мне вешает портрет.
Тот портрет, соседям всем на зависть,
Занимает тридцать два окна!
Ваське на восьмом усы достались,
Мне — кусок шинельного сукна.
Быть бы мне отцом, народ пригревшим,
Я б заместо на окне висеть
Дал сыночку, Кондакову Кеше,
Из окна на праздник поглазеть.” 75 років пройшло. А холуйство з крові місцевих чинуш так держслужбовців так і не вийшло.
Нагадай дурному богу молитися - він і лоба розібʼє.
Я пропоную не біжати заради перемоги. Це нудно та некреативно. Краще вже зробити як росіяни років 15 тому: