Велике число

Чотири мільярди людей на цій землі,
а моя уява лишилася такою, якою була.
Погано дає собі раду з великими числами.
Її і досі зворушує окремішність.
Пурхає вона в темряві, мов промінь ліхтарика,
виявляє лише перші-ліпші обличчя,
тим часом решта зникає у непоміченості,
у немисленні, у невіджалуваності.
Але навіть Данте не зміг би цього зупинити.
А що вже казати, коли ти не…
І хай навіть усі музи до мене…

Non omnis moriar (1) — передчасний смуток
Але чи вся я живу і чи цього достатньо?
Ніколи не вистачало, ну а тепер тим більше.
Обираю я, відкидаючи, бо немає іншого способу,
але те, що я відкидаю, численніше,
воно густіше, настирливіше, ніж будь-коли.
Невимовних втрат ціною — лише зітхання, віршик.
На гучний поклик пошепки відповідаю.
Скільки замовчую, того не висловлю зовсім —
Миша біля підніжжя гори материнської.
Життя триває кілька знаків кігтиком на піску.

Мої сни — навіть вони не такі людні, як мали б бути.
У них самотності більше, аніж юрби й галасу.
Іноді на мить забіжить хтось давно вже померлий.
Клямку ворушить рука одна-єдина.
Прибудовами відлуння порожній дім обростає.
Я збігаю з порога в долину
тиху, наче нічийну, вже анахронічну.

Звідки в мені досі береться цей простір — не знаю.

(1) “Не весь (я) помру” - цитата з Горація

Переклад з польської.

https://ko-fi.com/tanda_lugowska - Якщо вам подобається те, що я роблю, - ви можете мене порадувати та підтримати

Оригінал (авторка - Віслава Шимборська):

Wielka liczba

Cztery miliardy ludzi na tej ziemi,
a moja wyobraźnia jest jak była.
Źle sobie radzi z wielkimi liczbami.
Ciągle ją jeszcze wzrusza poszczególność.
Fruwa w ciemnościach jak światło latarki,
wyjawia tylko pierwsze z brzegu twarze,
tymczasem reszta w prześlepienie idzie,
w niepomyślenie, w nieodżałowanie.
Ale tego sam Dante nie zatrzymałby.
A cóż dopiero kiedy nie jest się.
I choćby nawet wszystkie muzy do mnie.

Non omnis moriar – przedwczesne strapienie.
Czy jednak cała żyję i czy to wystarcza.
Nie wystarczało nigdy, a tym bardziej teraz.
Wybieram odrzucając, bo nie ma innego sposobu,
ale to, co odrzucam, liczebniejsze jest,
gęstsze jest, natarczywsze jest niż kiedykolwiek.
Kosztem nieopisanych strat – wierszyk, westchnienie.
Na gromkie powołanie odzywam się szeptem.
Ile przemilczam, tego nie wypowiem,
Mysz u podnóża macierzystej góry.
Życie trwa kilka znaków pazurkiem na piasku.

Sny moje – nawet one nie są, jak należałoby, ludne.
Więcej w nich samotności niż tłumów i wrzawy.
Wpadnie czasem na chwilę ktoś dawno umarły.
Klamką porusza pojedyncza ręka.
Obrasta pusty dom przybudówkami echa.
Zbiegam z progu w dolinę
cichą, jakby niczyją, już anachroniczną.

Skąd się jeszcze ta przestrzeń bierze we mnie – nie wiem.