Старі фотографії

Тільки фотографії не звертають уваги на час
показують бабусю дівчинкою худенькою
із весною на червоних гілках верболозу
її м’яч півстолітньої давності та горобців як листя
її косичку вірну таку як персональний ангел
її скакалку як правду і без сліз й без прощань
єпископа в коротких штанцях на паркані високому
фотографії найохочіше зберігають дитину
надають перевагу посмішці перед гострим та догматичним небом
а також серцю що запізнилося делікатно
показують канікули літо безжальне
з собакою зустріч між вівсом та пшеницею
особливо коли життя відлітає як повітряна куля
і равличок зі своїм будинком блукає бездомний
камінь із королівським обличчям що не скам’янів
перед садибою що згоріла і тонкі у талії сестри
дотепні хоч плакали навіть годинники що на руках в них були
спогад шостого класу що холоднішає як перлина
з директором як ссавцем у суті своїй невинним
помер і не воскрес щоб піти як людина
ставок пожовклий немов топаз і жабу з талантом
таким що щиголь із саду перебирається в поле
навіть траву що завжди обернеться сіном
і краєвид що перейшов давно в географію
і очі вже надто великі щоб були здатні на розпач

Переклад з польської.

Оригінал (автор — Ян Твардовськи):

Stare fotografie

Tylko fotografie nie liczą się z czasem
pokazują babcię jak chudą dziewczynkę
z wiosną na czerwonych gałęziach wikliny
jej piłkę sprzed pół wieku i wróble jak liście
jej warkoczyk tak wierny jak anioł prywatny
jej skakankę jak prawdę bez łez i pożegnań
biskupa w krótkich majtkach na wysokim płocie
fotografie najchętniej ocalają dziecko
wolą uśmiech niż ostre dogmatyczne niebo
również serce co się dyskretnie spóźniło
pokazują wakacje bezlitosne lato
z psem spotkanie pomiędzy pszenicą i owsem
zwłaszcza gdy życie ucieka jak balon
i ślimak chodzi z domem swym bezdomny
kamień z twarzą królewską który nie skamieniał
przed dworem co się spalił siostry cienkie w pasie
dowcipne choć zegarek im płakał na rękach
wspomnienie szóstej klasy stygnące jak perła
z dyrektorem jak ssakiem niewinnym pośrodku
umarł nie zmartwychwstał by odejść jak człowiek
staw pożółkły jak topaz i żabę z talentem
kiedy szczygieł z ogrodu przenosi się w pole
nawet trawę co zawsze wykręci się sianem
krajobraz co już przeszedł dawno w geografię
i oczy już za wielkie by stać je na rozpacz