Зараз стіни незручні мені, та й ця стеля незручна в будинку.
І канапа оця - як вона взагалі називатись “канапа” посміла?
І підлога скрипить, та іще гардероб якось шкіриться дивно,
І усе недоречно в цій клятій ночі, все не так, не до діла.
Ані добрих ідей, ані снів, ані, звісно, ​​надії, що раптом
Я засну хоч в столітті найближчому, годі вже там за годину.
Розпласталася ніч як килим, вся суцільно із багатокрапок,
І не можу згадати, навіщо людиною я народилась.
І навіщо тобі це потрібно – тобі! - відлітати,
Що ти робиш отам, що там поряд з тобою існує?
Я пишу тобі – сплутані літери, бачиш, пропущені дати –
Я не можу дивитись, і дихати, й думати, тільки сумую.
Якби кнопка була, щоб натиснути - тільки не смерть і не кома,
І поки не повернешся ти, щоби світ зупинився одразу,
Бо ні ранку, ні вечора зараз без тебе, немає і дому,
І нічого - і всього…

Все добре, кажу, все гаразд тут.

---

Переклад з болгарської.

---

Орігинал (авторка Марія Донева):

Стените са ми неудобни и таванът ми е неудобен.
А леглото как смее изобщо да се нарича легло.
Подът скърца, насреща ми се хили гардеробът,
и нищо, ама нищичко в такава нощ не е добре дошло.
Няма добри идеи. И сънища, очевидно. И надежда няма,
че ще заспя в следващия един век.
Нощта се е тръшнала, безполезно голяма,
и не си спомням защо ми трябваше да се раждам човек.
И защо ти трябваше и на тебе да отиваш, където си отишъл,
и какво правиш, какво толкова има там.
И добре, ето, пиша ти, ама какво да ти пиша,
като не мога да мисля, да виждам, да дишам, и само ям.
Поне да имаше едно копче, да го натисна,
и докато се върнеш, светът да спре.
Няма без тебе къща, няма без тебе вечер и сутрин,
няма нищо и няма всичко…

Иначе съм добре.