Вот вам ещё морского Полищука с утра:

Вопросы сына

– Скажи мне, папа,
А правда в море звёзды умываются?
Смотри: звезда из ванны моря только вышла.
Наверно, потому край моря светлый,
Что там и мели звёздные остались?
Ты видишь? Тихо там сияет море,
Как светлячок, что под кустом погаснет.
Папа, там, наверно,
Вот прямо одеяло светлячков?
– Нет, сын,
То свет от Млечного Пути,
Что через небо дымом перегнулся,
Взглянул в зеркальные глубины моря
И засветил его – скользнув тихонько,
Он отразился там,
Ну а лучи тебе он бросил в глазки.
– Пап,
Ну а там вот, в чёрной темноте,
Что над заливом притаилась,
Там, где мыс Плака мордою тяжёлой
(На ней там нос как будто провалился)
Вылавливает вечно в море звёзды, –
Наверное, он так их вкусно чавкал,
Что вот – прислушайся – сейчас его нам слышно?
Ведь он так дышит и чихает, правда?
– Нет, это у поверхности дельфины
Тяжёлым долгим вдохом ловят воздух
И вновь на глубину ныряют…
– Ну, папа, это так неинтересно,
Вот всё ты мне берёшь и разбиваешь.
Наверно, сам ты ничего не знаешь
И сказки сочинять о звёздах не умеешь.
– Сынок мой славный,
За желанием не мчись,
Зернистость правды ведь буйнее сказки.
Я и реальность, и мечту живую выгревал:
Над правдой сказка – как над морем дымка.


Перевод с украинского.
#поэты_Расстрелянного_Возрождения


Оригинал (автор Валерьян Полищук):

Запити сина

– Тату, скажи,
Чи то правда, що зорі вмиваються в морі?
Ось глянь: щойно зірка вийшла з морської купелі.
Певно, од того й край моря світлів,
Що зоряні мілини в ньому зостались?!
Бачиш? Он сяєво моря світиться тихо,
Мов світлячок, що під кущиком гасне.
Тату, там, певно,
Ціле рядно світлячків?
– Ні, сину,
То світло Чумацького Шляху,
Що ген через небо, як дим, переп’явся,
Глянуло в моря дзеркальні глибини
Та й засвітило його – тихо ковзнувши,
Відбилось у ньому,
А промені кинуло в очка твої.
– Тату,
А онде у темряві чорній,
Що причаїлась у нашій затоці,
Там, де мис Плака тяжкою мордою,
Наче пущисько з проваленим носом,
Зорі у морі виловлює вічно,-
Певно, то він їх так чавкав смачно,
Що аж – прислухайся – чути до нас?
То він так дише і чхає, правда?
– Ні, то дельфіни проходять по верху,
Ловлять повітря за подихом тяжким
І знову пірнають під воду…
– Е-е, ти не цікаво розказуєш, тату,
Все ти береш і мені розбиваєш.
Видно, ти зовсім нічого не знаєш
І казки про зорі складати не в силі.
– Сину мій славний,
Не мчися за примхою,
Правда зерниста – буйніша за казку.
Дійсність і мрію метку вигрівав:
Казка над правдою – опар над морем.