Из зелёных мыслей одного лиса

Я не человек, я растенье,
а порою я листик малый.
Пели двенадцать девушек: ой, стелись ты, барвинок,
и солнце в реке зелёным веретеном кружилось…

Написана истина лишь одна: расти!..

Хвала всему, что растёт,
всему, что существует!

Живу, терплю и умру, как все звери.

Звери и звёзды, растенья и люди —
у всех одна праматерь,
природа вечна, неисчерпаема, неутомима,
хотя время крылатое с ветром мчится…

Жбан напитка холодного — море шумит как ракушка,
земля, будто мамонт, на солнце зелёные травы греет, ёжится лесами.
И солнце, которое он раздавил, словно лягушку,
теперь лежит на нём, как надгробный камень.

В моей голове — двух гадюк брачное ложе…
Неужто? Неужто, любимая, не суждено нам жить вечно?
И где граница жизни в пепел смерти уходит?
Лежит на призраках ночи день минувший…

И эта баллада так родилась, как улыбка луны кровавой.

И рыбы из моря молятся рыбам из зодиаков.

Ой, звёзды синие, ой, юный ветер
В девушку твою влюбились так страстно.
Ветер не веет, звёзды не светят,
Лишь любят её, такую прекрасную.

Вглядываясь в губы, что кличут,
в огни смеющихся глаз,
вырезают в памяти лица,
чтобы песня пролиться смогла.

Цветы ночи — тайные тени,
это души побеленных вишен,
к месяцу хотят улететь они,
да ветер не унесёт их выше.

Молитва утра к последним звёздам…

Корни тишины, вросшие в глину ночи…

Пять крыльев звезды и пять смыслов в человеческом теле,
и кровать — лодка мечтаний, надежд, трагедий.

…И мелом звезда начертит белый знак на карте судьбы.
И вечер сложил молитвенно звёзд ладони…
Из цветов, словно улитка из раковины, выползает запах…

Кипят сады под снегом цветенья.
Коса дороги в пыли лежит расплетённой.

И ночь подковы звёзд в ладонях сказки теряет.

Лесная азбука — странными буквами:
например, жёлудь значит “у”.
В диалекте дятлов постукиванье
передаёт фонему ту.

О грусть молодая, о радость стройная!

Сестра Антонича — лисица…

К Тебе, Отчизна — земля вечная,
ведут все тропинки и все дороги.

Перевод с украинского.

Оригинал (Богдан-Игорь Антонич):

З зелених думок одного лиса

Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя,
Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,
і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось…

Написана єдина істина: рости!..

Хвала усьому, що росте,
хвала усьому, що існує!

Живу, терплю й умру, як всі звірята.

Звірята й зорі, люди і рослини —
у всіх одна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна,
хоч час крилатий з вітром лине…

Шумить, мов мушля, море, — дзбан холодного напою,
земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами.
І сонце, що його він розчавив ногою,
тепер лежить на нім, мов намогильний камінь.

У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк…
Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?
І де межа життя проходить в попіл смерті?
Лежить на марах ночі день минулий…

І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.

І риби з моря моляться до риб із зодіаків.

Ой, залюбились в твоїй дівчині
і вітер юний і зорі сині.
Вітер не віє, зорі не сяють,
твою дівчину палко кохають.

Вдивляючись в уста, як кличуть,
в розсміяних очей огні,
різьблять у пам’яті обличчя,
щоб перелить його в пісні.

Таємні тіні — квіти ночі,
це душі білених дерев,
до місяця летіти хочуть,
та вітер їх не забере.

Молитва ранку до останніх зір…

Коріння тиші, врослі в глину ночі…

П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,
і ліжко — човен мрій, трагедій, сподівання.

…І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.
І вечір молитовно склав долоні зір…
Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах…

Киплять сади під снігом квіття.
Коса дороги в куряві розплетена лежить.

І ніч підкови зір в долонях казки губить.

В лісній абетці дивні букви,
наприклад, жолудь значить: у.
У діалекті дятлів стукіт
передає фонему цю.

О смутку молодий, о радосте струнка!

Сестра Антонича — лисиця…

До Тебе, Батьківщино — земле вічна,
ведуть усі стежки й усі дороги.