Кажуть, у дві тисячі сімнадцятому римський суд
Повернутися дозволив Овідію: ніби не винен він більше.
Ось піднявся скелет, і кістки ось його несуть
Ближче, ближче до бажаного міста. Ще ближче. Ближче.

Піднімається паніка: хтось вимірює радіаційний фон,
Хтось просто біжить якнайдалі, по всьому шосе уже пробки,
Папараці знімають відео, пхають на паличці мікрофон,
Та Овідій не звертає уваги, і дорога його коротка.

Він проходить Румунію, Болгарію краєчком зачепив,
Сербію, Чорногорію, далі шлях вже по дну морському.
Відступають води. А за скелетом йдуть інші, хто вже не спить,
Хто був скривджений Римом – несправедливо і не за законом.

Невеликий В’єсте зустрічає процесію: вулиці всі пусті.
Але жителям шкоди не завдають: най спокійно сидять удома.
Стукають кістками чорними. Навколо поки міста не ті:
Манфредонія, Беневенто… Ну, привіт тобі, Roma.

Мегаполіс заповнений – чи, точніше, взято його в полон.
Подаються скарги - в повітря (дихання вже не піддається контролю):
Всі причетні до Justitia розчиняються там - будь їх хоч мільйон.
І минулий біль переплавляється в вищу волю,

Справедливість відновлюється по молекулі, чином таким,
Що будинки руйнуються, гинуть нащадки неправедних, ллється лава…
Бо тріумфуватиме право, навіть якщо загине повністю Рим.
В цьому суть і Риму, і права.